Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Машинально витер чоло і… здивовано торкнувся вдруге. Справді, гаряче. Натомість думки про секс відсунулися на задній план. А на передній — вилізло питання: «А далі що?». Просто звісившись униз і простягнувши руки, Леонідія мені не допоможе. Я більший і важчий за дівчину. Тобто вона мене сама не витягне, і вилізти по ній, як по канату я, теж не зможу. Потягну за собою. А з урахуванням загального стану руїн, навряд чи на млині знайдеться придатна для використання драбина чи мотузка.

— Ніколаїс. Стривай трохи, я зараз… — Леонідія нахилилася над діркою в підлозі. — Зараз повернуся... Я швидко.

— Добре…

Добре, то й добре. Хоча, нічого доброго. Оскільки варіантів не надто багато. Перший — збігати в корчму за підмогою або хоча б за мотузкою. Поки туди, поки назад — година не менша. Другий — змотатися в ліс, зрубати деревце, здатне витримати мою вагу і притягнути сюди. Ліс ближче, але шабля не сокира, — швидко не впоратись. У будь-якому разі, маю купу вільного часу.

А оскільки присісти все одно нема на що, є сенс пройтися підземеллям. Може, ще щось цікавого побачу. На що похапцем пропустив.

— Стояти! — це я сам собі скомандував. — Ну, і скажи, що ти не дурень… твоя високість? Присісти йому нема на що. А скриня, в якій шабля лежала?

Вона, звичайно, важка, зараза… Перенести не вдасться. Але ж можна тягнути або кантувати. Водночас і на міцність перевірку пройде. Якщо не розсиплеться, то і мене витримає. Головне, за краї пролому зачепитися, а там уже я впораюся. У будь-якому випадку, зможу зробити це набагато швидше, ніж Леонідія повернеться з допомогою.

Скриня піддалася досить легко. Тягти не вийшло, не було за що вхопитися, а сама вона настільки просочився вологою, що вислизала з рук, як намилена. Довелося одразу кантувати. Пристосувавши для цього залишки щита.

Піддів, як лопатою, підняв, перехопив руками і перевернув. Секунд тридцять на один перекид. З урахуванням того, що відстань до пролому приблизно сто кроків, щоб дотягнути скриню, мені знадобиться близько сорока хвилин. М-да... Що в чоло, що по чолі...

Але ж не сидіти сидьма. Хоч зігріюся, і час швидше пробіжить.

— Раз-два, взяли! Раз-два, сама піде!

Приблизно на десятий перекид, коли набридло співати, я почув, що скриня видає підозрілий звук. Ні, не тріщить. Напрочуд міцною виявилася. А ніби всередині неї перекочується щось дрібне та тверде. Цікаво. Нічого ж не було. Перекинув ще пару разів, вибираючи місце трохи краще освітлене.

До речі, так і не визначив джерело світла. Воно ніби просто зі стін виходило. Але ні світлячків у тих місцях, ні флуоресцентної цвілі чи інших мохів-грибків не виявив.

Відкрив кришку і заглянув усередину. Пусто... Нічого не зрозумів. Не закриваючи, підчепив щитом, підняв і щось там унизу ворухнулося.

Помітив де і спробував намацати. Вийшло. Витяг і свиснув. У руці у мене був хоч і невеликий, розміром із лісовий горіх, але дуже дорогоцінний камінь. Чому я одразу так вирішив? У сенсі, що він обов'язково коштовний? А біс його знає? Мабуть, тому, що інші варіанти були ще неймовірнішими. Огранений шматок скла у підземеллях не ховають. Тим паче, поряд із такою шаблею. Швидше, він вивалився з інкрустації руків’я чи піхов.

Камінь ніби тішився, що його не кинули тут одного, виграв гранями та переливався. Ось тільки в цьому підземному зеленому освітленні щодо кольору я не зміг визначитися. Або прозорий, або також зелений.

Що ж, тільки заради нього одного варто було б повернутися. Не знаю, які тут ціни на самоцвіти, але що такий діамант коштує неабияк, можна не сумніватися. Гм... Оце мені пре... Якщо й далі так піде, то вмиються кредитори. Дулю їм з маком, баригам ненажерливим. Ні п'яді рідної землі не отримають. Все в рідну гавань поверну... До останнього клаптика, а як зайвина буде — буряк чи кукурудзу посію.