Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Безумству шляхетності співаємо ми пісню... Ага, зараз... Підставляй пригорщі. Може, на вигляд я і схожий на цього дур... себто, лицаря без страху і докору, з яким одне задоволення вести торгові справи, або грати в наперстки. Ну, то зовнішність не вибирають. Яким батьки нагородили — ту й носимо. Поки не прийде час до пластичного хірурга звертатися. Але це вже крайній випадок. Коли морда обличчя не лише у рідному, а й міжнародному розшуку. Жарт…

Але, я й справді, щоб там собі не уявляла блондинка в обладунках, подарував їй шаблю не під впливом душевного пориву, а виключно перебуваючи при тверезому розумі та здоровому глузді. Оскільки елементарний логічний аналіз стверджував, що саме в цьому випадку я маю більшу вигоду.

Войовниця не утриманка, щоб приймати від чоловіка цінні подарунки за певні послуги. І мій демарш, що це моє найпотаємніше бажання, не сприйме всерйоз. Навпаки, чудово усвідомлює, що хоч-не-хоч, а стала ще більшою боржницею. І всіляко намагатиметься швидше розрахуватися. Причому, з лишком. Перевершити дарувальника в щедрості — стане для неї питанням честі.

Це раз…

Два, — у мене вже є меч. І навіть якби Аристарх не розповів про його унікальність, тепер я б сам це зрозумів. Так склалося, що в минулому, цивілізованому житті все моє вміння поводитися з холодною зброєю зводилося до намазування ножем масла на хліб. Бо і батон, і ковбаса, і сир продаються вже скибочками. А в цьому, першому бою я орудував мечем так, ніби не просто виріс з ним у руці, а і народився. І доки долоня стискала руків’я, відчував себе більш сильнішим і спритнішим. Та чого там «більше»... Рази в три, а то й чотири. Отже, розлучатися з ним, мені не було жодного сенсу. Як і перевіряти, чи не образиться меч, якщо я собі ще й шаблю заведу.

Ну, і по-третє... Граючи в різні ерпегешки, я добре освоїв одне правило — хочеш перемогти, не шкодуй грошей на озброєння своїх супутників.

Загалом, як вчила бабуся: «що віддав людям, то повернеться сторицею, що залишив собі — вважай, пропало».

Зрозуміло, що філософську базу під вчинок я підвів пізніше. Поки тупав до пролому, відчуваючи на собі оцінюючий погляд амазонки. Але це нічого не означає. Просто наш мозок, у критичних ситуаціях, здатний видавати правильну відповідь блискавично, не заморочуючись на покрокові дії. Головне, довіряти собі та не заперечувати прийняттю рішення. І не рефлексувати. Навіть якщо на перший погляд воно здасться, не надто розумним.

Ну, і ще одне… Нехай, не найважливіше, але від того не стало другорядним. Жіноча душа — темряве. І отримати від них бажане набагато простіше, вдаючи, що ти до їх принад абсолютно байдужий, аніж умовляннями або обіцянками.

«Не зрозумів? А це звідки? — я навіть з кроку збився, несподівано. Дурниця якась. Леонідія — дівчинка, звичайно, непересічна. Натуральна блондинка і усе інше теж розташоване у правильних місцях та потрібному обсязі. Але за весь час, що ми разом, у мене навіть не виникало думки про близькість…»

Ех, краще б не аналізом займався, а подумав, як вибиратися будемо? Знав же, що до пролому не дострибнути, а все, що можна було використати замість сходинки, сам же й розколошматив. Втім…

Почекав, поки Леонідія встане поруч і навіть подивиться нагору, після чого з усмішкою промовив:

— Пані, не вважайте за нахабство. Розумію, ми ще занадто мало знайомі для такої безцеремонності.

«Господи, що за маячню я несу? Чому не можна сказати нормально? Стрес? Чи вона мені все ж таки подобається?»

Здається, амазонка теж подумала про подібне, бо подивилася, як на ненормального. Але я, з ходу не зміг перемкнутися і продовжив у попередньому дусі.

— Загалом дозвольте запропонувати вам руку і… плечі.

— Плечі? Гм... А може, краще ти на мене залізеш?

— Ось! Що й слід було чекати! І після цього мене переконуватимуть, що жінки менше думають про секс, ніж чоловіки. Може, спершу хоч назовні виберемося?

«Дідько! Та що ж таке? Досить нести всяку нісенітницю! Це навіть самому не смішно. Слова зриваються з язика швидше, ніж я встигаю усвідомлювати, що саме зараз брякну»

Дівчина схилила голову до плеча, потім простягла руку і помацала моє чоло.

— Зараза... гаряче. Так я й гадала. Все-таки зачепило... Тоді нам і справді краще поквапитися. — Леонідія встромила спис у землю. — Тримайся за держак...

Рот відкрився, щоб промовити чергову дурню, але цього разу я вже був напоготові. Тож лише гмикнув і міцніше вчепився за списа.

Дивне відчуття. В мені немов двоє людей боролися. Один знавісніло бився, як шимпанзе в клітці, вимагаючи негайно схопити і використати за прямим призначенням, цю самку, що так чарівно пахне, а другий — гидливо морщився і намагався відсунутися від біснуватого дурня. Щоб ніхто навіть випадково не вирішив, що вони знайомі.

На щастя, я був на боці інтелігента. Оскільки, у взаєминах із прекрасною статтю, віддавав перевагу романтиці, а не голому натуралізму. У розумних пропорціях, певна річ.

Дівчина, тим часом, швидко і спритно видерлася мені на спину, відштовхнулася, підскочила, дісталася краю провалу і повисла на ньому. Я вхопив її за щиколотки і сильним поштовхом закинув нагору.

Коли амазонка зникла з очей, навколо навіть повітря стало прозорішим, а обруч, що стискав груди, відчутно послабшав. Серце теж перестало битися так, ніби назовні хотіло вистрибнути.