Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

То були її перші гості з-за кордону, і прибули вони для того, щоб оглянути копальню Сан-Томе. Вони подумали, що пані напрочуд славно жартує, а Чарлз Ґулд не лише чітко знає, чого хоче, а й показує себе достоту пробивним ділком. Ці факти спонукали їх дуже прихильно поставитись до його дружини. Розповідаючи про копальню, вона своїм непохитним завзяттям з легким відтінком іронії цілковито зачарувала гостей і вúкликала в них поважні та поблажливі усмішки, в яких була й чимала частка пошани. Мабуть, якби вони знали, як сильно її надихає ідеалістичне розуміння успіху, то подивувались би складові її розуму так само, як латиноамериканські дами дивувалися з її невтомної фізичної активності. Вона — за власними словами — стала б для них «якимось чудовиськом». Утім, Ґулди були, по суті, небагатослівною парою, і їхні гості відкланялись, так і не запідозривши, що ті мають якусь іншу мету, крім самого лише зиску від срібної копальні. Пані Ґулд відправила їх до гавані у власному екіпажі, запряженому парою білих мулів, а звідти на борту «Церери» вони мали дістатись до Олімпу плутократів. Капітан Мітчелл, вигадавши момент під час прощання, зауважив півголосом, довірчо звертаючись до пані Ґулд:

— Це початок нової епохи.

Пані Ґулд любила патіо свого іспанського будинку. З високої ніші у мурі безмовно споглядала широкі марші кам’яних сходів Мадонна в синіх шатах, тримаючи на руках Немовля в короні. Рано-вранці з кам’яного квадратного подвір’я, мов з колодязя, зринали приглушені голоси, змішані з тупотом коней та мулів, яких по двоє виводили на водопій. Тонкі переплетені стебла бамбуку поопускали у квадратний басейн фонтана вузьке лезоподібне листя, а огрядний візник, закутаний у пончо, сидів на низенькому парапеті, ліниво тримаючи в руці кінці поводів. Туди-сюди сновигали босоногі слуги, виринаючи з темних низьких дверей унизу: дві пралі з кошиками випраної білизни, пекар із підносом свіжоспеченого хліба, власна «камериста»[60] пані Ґулд Леонарда, яка, піднявши руку над своєю чорнявою, наче воронове крило, голівкою, тримала жмуток накрохмалених нижніх спідниць, сліпучо-білих у косому сонячному промінні. Тоді старий портьє, накульгуючи, замітав кам’яні плити — і будинок уже був готовий до початку нового дня. У всіх кімнатах з високими стелями по трьох боках прямокутного дворика відчинялися двері — з однієї в одну та в «корредор» із залізними заквітчаними перилами, з висоти яких, мов господиня середньовічного замку, пані Ґулд могла спостерігати за всіма, хто відбував і прибував до «каси», якій лунка склепінчаста вхідна брама надавала величного і значущого вигляду.

Пані дивилась на свій екіпаж, який викотився з брами, везучи трьох гостей з півночі. Вона усміхалась. Три руки водночас піднеслись до трьох капелюхів. Капітан Мітчелл, четвертий, який їх супроводжував, уже завів пишномовну бесіду. Вона ж зволікала. Зволікала, схиляючи обличчя то до однієї китиці квітів, то до іншої, ніби для того, щоб дати своїм думкам час наздогнати її повільні кроки по прямій анфіладі «корредору».

У куті, осяяному вранішнім сонцем, — бо ранки в Сулако були прохолодні, — був передбачливо підвішений індіанський гамак з Ароа, оздоблений торочками та яскравим фарбованим пір’ям. Перед відчиненими скляними дверима віталень палахтіли великими квітучими шапками кущі різдвяника. Великий зелений папуга, блискучий, наче смарагд, дико заверещав у клітці, яка відливала золотом: «Viva Costaguana!»[61] — потім двічі солодкоголосо поклúкав, наслідуючи голос пані Ґулд: «Леонардо! Леонардо!» — і раптом відгородився від світу нерухомістю і мовчанкою. Пані Ґулд дійшла до кінця галереї й зазирнула до дверей чоловікової кімнати.

Чарлз Ґулд, поставивши одну ногу на низенький дерев’яний ослінчик, уже чіпляв собі остроги. Хотів чимскоріше повернутись до копальні. Пані Ґулд, не заходячи, оглянула кімнату. Одна висока й широка етажерка зі скляними дверцятами була повна книжок, а в другій, без полиць, оббитій червоним сукном, зберігалась вогнепальна зброя: вінчестери, револьвери, два дробовики і навіть дві пари двоцівкових пістолетів у кобурах. Поміж ними, окремо, на смузі багряного оксамиту висіла стара кавалерійська шабля, яка колись належала донові Енріке Ґулду, героєві Західної провінції, подарунок дона Хосе Авельяноса, спадкового друга родини.

Поза тим, тиньковані білі стіни були зовсім голі, якщо не брати до уваги акварельного етюду, що зображував гору Сан-Томе, — роботи самої доньї Емілії. Підлога була вимощена червоною плиткою, посеред кімнати стояли два довгі столи, завалені кресленнями та паперами, кілька стільців і скляна вітрина зі зразками руди з копальні. Пані Ґулд, переводячи погляд з предмета на предмет, уголос висловила подив, чому розмова цих заможних і підприємливих людей про перспективи, функціонування та безпеку копальні вúкликала в неї таку нетерплячку і неспокій, хоч зі своїм чоловіком вона могла годинами говорити про копальню з неослабним зацікавленням і насолодою. І, промовисто опустивши повіки, вона запитала:

— Які в тебе відчуття з цього приводу, Чарлі?

Тоді, здивована мовчанкою чоловіка, підняла широко розплющені очі, чарівні, мов бліді квіти. Він уже закінчив з острогами і, підкрутивши обома руками вуса, аби надати їм горизонтального напрямку, дивився на неї звисока, випроставшись на своїх довгих ногах, явно захоплений її зовнішністю. Свідомість того, що її отак споглядають, потішила пані Ґулд.

— Вони — люди шановані, — озвався він.

— Знаю. А чи прислухáвся ти до їхніх розмов? Схоже, вони так нічого й не зрозуміли з того, що тут побачили.

— Вони побачили копальню. І дещо зрозуміли, — перебив її Чарлз Ґулд, захищаючи гостей, а далі його дружина згадала ім’я найшанованішого з них. Шанований він був як фінансист і промисловець. Його ім’я знали мільйони. Був він такий шанований, що ніколи не подорожував так далеко від центру своєї діяльності, якщо тільки лікарі, лякаючи його туманними погрозами, не наполягали на тому, аби він узяв довгу відпустку.

— Релігійні почуття пана Голройда, — вела далі пані Ґулд, — були прикро вражені несмаком пишно вбраних статуй святих у соборі; він назвав це поклонінням дереву та мішурі. Але мені здається, що сам він розглядає Бога як свого роду впливового партнера, який отримує свою частку прибутків у формі пожертвувань на церкви. Це — різновид ідолопоклонства. Він розповів мені, Чарлі, що жертвує на церкви щороку.

— І церков тих — безліч, — відказав пан Ґулд, потай милуючись мінливістю її обличчя. — По всій країні. Він уславився завдяки таким-от щедротам.

— О, він цим не хвалився, — чесно заявила пані Ґулд. — Я впевнена, що він справді добра людина, але яка ж недалека! Бідний chulo[62], який жертвує маленьку срібну ручку чи ніжку на віддяку своєму божку за зцілення, — не розумніший