Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

— Голройд стоїть на чолі ділових кіл, безмірно зацікавлених у сріблі та залізі, — зауважив Чарлз Ґулд.

— Ах, так! Релігія срібла та заліза. Він — людина дуже світська, хоча мав страшенно урочистий вигляд, коли вперше побачив Мадонну на сходах, яка буцімто є лише розфарбованим деревом, — але він нічого мені не сказав. Чарлі, любий, я чула, як ті люди говорили між собою. Невже вони справді заради велетенських зисків бажають стати черпачами води та коліями дров[63] у всіх країнах і для всіх націй світу?

— Людина має працювати з певного метою, — туманно відказав Чарлз Ґулд.

Пані Ґулд, нахмурившись, оглянула його з голови до ніг. У своїх бриджах для верхової їзди, шкіряних гетрах (предмет гардеробу, доти небачений у Костаґуані), норфолкській куртці з сірої фланелі та зі своїми великими вогненними вусами він нагадував кавалерійського офіцера, який подався у фермери. Це поєднання тішило смак пані Ґулд. «Як він схуд, бідолашний хлопчик! — подумала вона. — Він перепрацювався». Але годі було заперечити, що його сухорляве рум’яне обличчя з тонкими рисами і вся його довготелеса худа постать свідчили про породу та аристократичне походження. І пані Ґулд полагідніла.

— Мені лише було цікаво, які в тебе відчуття, — пролепетала вона лагідно.

Останні кілька днів, як це з ним уже бувало, Чарлз Ґулд був надто заклопотаний, аби звертати пильну увагу на свої відчуття, і мусив двічі подумати, перш ніж що-небудь сказати. Але вони з дружиною були щасливою парою, і йому не трудно було знайти відповідь.

— Найкращі відчуття, люба, суголосні з твоїми, — відказав він не замислюючись, і в цій загадковій фразі було стільки правди, що в цю мить він пережив великий приплив вдячності й ніжності до неї.

Утім, пані Ґулд його відповідь анітрохи не здалася загадковою. Обличчя її лагідно просвітліло, — а він уже змінив тон.

— Але ж є факти. Цінність копальні — як копальні — поза сумнівом. Вона зробить нас дуже багатими. Самé її функціонування — питання технічних знань, а їх я маю — як мають і ще десять тисяч людей у світі. Проте її безпека, її безперервне існування як підприємства, що дає віддачу людям — іноземцям і порівняно іноземцям, — які інвестують у неї кошти, залишається цілком у моїх руках. Я вúкликав довіру в одного заможного чоловіка, який має високе суспільне становище. Тобі здається, що це цілком природно — чи не так? Ну, не знаю. Не знаю, чому мені це вдалось, але це факт. Цей факт відкриває безмежні можливості, бо ж інакше я й гадки не мав би зневажити батькову волю. Я б ніколи не збув концесію так, як спекулянт збуває цінні права на певну компанію — заради готівки та акцій, аби в перспективі розбагатіти, якщо вдасться, але в усякому разі — аби відразу засунути якийсь гріш собі в кишеню. Ні. Навіть якби це було виправдано — в чому сумніваюсь, — я б цього не зробив. Бідолашний батько не розумів ситуації. Він боявся, що я вхоплюся за цю пропащу справу, вичікуючи сáме на якусь отаку нагоду, і безславно змарную собі життя. Ось у чому була справжня суть його заборони, яку ми свідомо знехтували.

Вони прогулювалися з кінця в кінець «корредору». Голова її якраз сягала йому плеча. Його рука, опустившись донизу, обіймала її за талію. Його остроги побрязкували.

— Він не бачив мене десять років. Не знав мене. Розлучився зі мною заради мого блага і нізащо не хотів, щоб я повертався. У своїх листах завжди говорив про те, що прагне залишити Костаґуану, все покинути і втекти. Але він був надто дорога здобич. При першій же підозрі його б кинули в одну з тутешніх в’язниць.

Чарлз ішов поволі, подзвонюючи острогами. На ходу нахилявся до дружини. Великий папуга, повернувши голову набік, стежив за кожним їхнім кроком круглим незмигним оком.

— Він був самітник. Відколи мені виповнилося десять, він зазвичай розмовляв зі мною так, ніби я вже дорослий. Коли я був у Європі, писав мені щомісяця. Десять, дванадцять сторінок кожен місяць мого життя протягом десятьох років. І все-таки він мене не знав! Подумай лишень — цілих десятьох років як не було: років, за які я став чоловіком. Він не міг мене знати. Чи ти гадаєш, що міг?

Пані Ґулд заперечливо похитала головою, чого її чоловік і очікував з огляду на переконливість своєї аргументації. Але вона похитала головою заперечливо лише тому, що, на її думку, ніхто не зміг би пізнати її Чарлза — насправді пізнати, хто він, — окрім неї самої. Це було очевидно. Це відчувалось. І не потребувало аргументів. А бідолашний пан Ґулд-старший, який не дожив навіть до звістки про їхні заручини, залишався для неї постаттю надто невиразною, аби приписувати йому бодай якісь знання.

— Так, він не розумів. На мій погляд, цю копальню нізащо у світі не можна продавати. Нізащо у світі! Після всіх батькових нещасть я не зміг би й пальцем її торкнути просто заради грошей, — вів далі Чарлз Ґулд, і дружина схвально притислась головою до його плеча.

Ці двоє молодих людей пам’ятали життя, яке закінчилося трагічно сáме тоді, коли їхні власні життя поєднались у тих розкошах багатонадійної любові, які найчутливішим душам здаються перемогою добра над усім земним злом. До їхніх життєвих планів увійшла неясна думка про відновлення у правах. І була вона настільки неясна, що ухиляння від переконливих аргументів її лише зміцнило. Ця думка вималювалась перед ними тієї миті, коли жіночий інстинкт відданості та чоловічий інстинкт дії дістали найпотужніший імпульс від найсильнішої з ілюзій. Сама вже заборона зобов’язувала до неодмінного успіху. Скидалось на те, що вони мали моральний обов’язок втілити в реальність свої максималістські погляди на життя всупереч неприродній помилці втоми та розпачу. Якщо їх і навідувала думка про багатство, то лише у поєднанні з отим інакшим успіхом. Пані Ґулд, сирота від раннього дитинства, безмаєтна, вихована в атмосфері інтелектуальних зацікавлень, навіть не замислювалась над питаннями, пов’язаними з великим багатством. Вона була надто далека від них, і дівчина так і не засвоїла, що багатство — річ бажана. З іншого боку, вона анічогісінько не знала про абсолютні злидні. Навіть сама вже бідність її тітоньки, маркізи, не мала нічого неприйнятного для витонченого розуму — здавалася суголосною якомусь великому горю: їй була властива суворість жертви, принесеної на вівтар шляхетних ідеалів. Тож вдачі пані Ґулд бракувало навіть цілком виправданого дотику матеріалізму. Винуватити в усіх гріхах треба було покійного, про якого вона думала