Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

І вони поїхали далі дорогою своїх мандрів, причому Дон Кіхот не нарікав на свою невдачу, бо нарікати на злигодні долі мандрівним рицарям не годиться, і він навіть не захотів приєднатися до Санчо, коли той вирішив попоїсти. Отож Санчо зручніше вмостився на своєму віслюкові й потроху підобідував їдучи, й це приносило йому таку втіху, що він зовсім забув про панові обіцянки, «а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою». Напханий живіт впливає на нас надто згубно, він затьмарює нам пам’ять, скаламучує нашу віру, прив’язуючи нас до швидкоплинного моменту. Коли людина їсть і п’є, вона залежить тільки від їжі й пиття. Настала ніч, і Дон Кіхот перебув її в думках про свою кохану сеньйору Дульсінею, а Санчо провалився в непробудний сон без жодних сновидінь. А коли прокинувся, то Дон Кіхот порадив йому ніколи не хапатися за меч, аби оборонити його, якщо тільки на нього нападуть не «якісь лайдаки, посполиті люди». Чоловікові відважному радше заважає, аніж допомагає, коли його прихильники намагаються боронити його.

І саме під час розмов на цю тему сталася пригода з біскайцем, коли Дон Кіхот вирішив визволити принцесу, яку нібито зачарували й викрали чорні поторочі, що виявилися ченцями ордену Святого Бенедикта[36]. Ці останні намагалися втихомирити нашого кабальєро, але той не піддався на їхні хитрощі й не дав себе одурити їхніми облесливими промовами. Після чого ченці були змушені кинутися навтікача, а Санчо, побачивши, що його пан повалив одного на землю, підбіг до нього й почав того роздягати, певно вважаючи, що ряса не личить ченцеві.

Ох, Санчо, Санчо, та ти хіба щойно на світ народився? Роздягати ченців! І що ти міг на цьому виграти? Тож ти цілком заслужив ті бебехи, яких надавали тобі їхні слуги за твою дурнувату поведінку.

Зверніть увагу на те, як Санчо кидається хапати здобич, коли йому випадає така нагода, показуючи цим, до якої породи він належить. А мало які якості властиві Дон Кіхотові такою мірою, як його зневага до багатства. Нашому кабальєро були притаманні найліпші риси його суспільного класу та його народу. Він виїхав у мандри не «на запах здобичі», як Сід[37], не для того, щоби «розвіяти похмілля й багатство здобути» («Пісня про мого Сіда», вірш 1689), і ніколи не сказав би він того, що, як розповідають, сказав Франсіско Пісарро[38] на острові Ґальйо, коли, провівши мечем на землі риску зі сходу на захід і показавши на південь, промовив: «Ось туди вирушають у Перу, щоби стати багатими, і туди ж таки пливуть у Панаму, щоби стати бідними; добрий кастілець зуміє обрати той шлях, який буде для нього найкращим». Людиною цілком іншого гарту був Дон Кіхот: він ніколи не шукав золота. І той-таки Санчо хоч і почав шукати його, але згодом, як побачимо, поступово став набувати любові до слави та віри в неї, віри, яку вселив йому Дон Кіхот, і ми повинні також визнати, що в тих-таки наших конкістадорів, які завоювали Америку, їхня любов до золота поєднувалася з любов’ю до слави, і поєднувалася так міцно, що в окремих випадках ці два почуття не вдається розділити. Про славу й про багатство водночас, як розповідають, говорив своїм товаришам Васко Нуньєс із Бальбоа[39] у той славний день 25 вересня 1513 року, коли, стоячи навколішки й затоплений радістю, зі слізьми на очах, він побачив із вершини Анд у краю індіанців-дар’єнів новий океан.

Сумним фактом було те, що слава зазвичай служила потребам жадібності. А жадібність, ница жадібність, привела нас до згуби. Наш народ може сказати те саме, що говорить про себе у грандіозній поемі Ґерри Жункейро[40] «Батьківщина» народ португальський:

Побачив я нові світи, ішов я далі й далі,

Та не знання шукав я і не любові суть:

Жадоба й скнарість мною керували,

Гординя й ненависть мене штовхали,

А шлях мені освітлювала лють!

Пролив людської крові я чимало,

Вбивав людей порядних не мечем!..

Голгофи хрест для мене став металом,

Мечем героя, лютості мечем!

Хрест, на якому Бог помер перед народом,

Тепер косив людей, приносив смерть і жах,

Він створював імперії на Заході й на Сході,

Та дмухнув Бог… і він розпався в прах…

Тоді як Санчо вклепався у свою пригоду, наш великодушний кабальєро підійшов до принцеси, щоби принести їй радісну звістку про її визволення, адже ченці, які звабили її й викрали, повтікали. Він навіть не подумав про те — о, сліпота шляхетності! — що, можливо, про жодне викрадення не йшлося, а дама просто подорожувала в товаристві тих ченців. І він попросив її сплатити йому борг вдячності за визволення — заїхати до Тобосо й розповісти Дульсінеї про все, що її вірний рицар учинив у її ім’я. Він спочатку зовсім не звернув уваги на біскайця, котрий заговорив до нього «ламаною кастільською і крученою біскайською мовою» — дуже ймовірно, хоч і сумнівно, що дон Санчо з Аспейтії розмовляв достоту так, як примусив його розмовляти Сервантес. Слова дона Санчо з Аспейтії часто цитують лише для того, щоби посміятися, хай навіть по-доброму та приязно, з того, як розмовляємо ми, біскайці. Не випадає сумніватися, що ми трохи припізнилися з вивченням мови Дон Кіхота й досі не навчилися розмовляти нею вільно й без проблем, попри те, що вже почали виражати нею свій дух, який досі був майже німий, як ви, певно, чули. Тірсо де Моліна[41] мав усі підстави сказати:

Ось де вам біскаєць, худий, сухоребрий.

На слова скупий, а на справи щедрий[42].

Але раджу вам послухати нас, коли ми навчимося узгоджувати наші слова з нашими щедрими справами.

Дон Кіхот, такий готовий назвати рицарем кожного, хто перед ним постане, відмовив у такій честі біскайцеві, забувши про те, що народ Басконії — принаймні це стосується всіх тих басків, яких я знаю, — за словами Тірсо де Моліни:

Один із онуків Ноя шляхетність їм дарував,

Хоча й ніхто дворянських титулів їм не давав.

Вони не в їхній крові, одежі чи фразах —

Ці ниці окраси сприйняли б