Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Панна Делькрос пояснювала на біології, — відповіла Сюзен, а тоді додала, — і все перекрутила.

— Я про твого діда.

— Я пригадую щось, але тільки після того, як побачу. Як-от ванну. Як-от вас.

— Твої мама й татко вважали, що краще тобі про все забути. Де там! Таке пробирає до кісток! Боялися, що пробере тебе — так і сталося! Ти успадкувала.

— О, про це я теж знаю. Це як із тими мишами й горохом.

Альберт глянув на неї, явно не розуміючи, про що вона.

— Слухай, я спробую пояснити м’яко, — сказав він.

Сюзен чемно на нього дивилася.

— Твій дід — Смерть. Ти знала? Скелет у чорній мантії. Ти приїхала на його коні, а це його дім. От тільки він... пішов. Все обміркувати чи щось таке. І я так розумію, що тебе затягує. Це у тебе в кістках. Ти вже доросла. Є діра, і та діра вважає, що ти пасуєш за формою. Мені це подобається навіть менше, ніж тобі.

— Смерть, — безвиразно промовила Сюзен. — Ну, не скажу, що не підозрювала. Як Піщаний чоловік, Батько Вепр і Зубна Фея?

— Так.

— ПИСК.

— І ви чекаєте, що я повірю? — спитала Сюзен, просякаючи кожне слово якнайядучішою жовчю.

Альберт так на неї подивився, наче він ту жовч на сніданок п’є.

— Мені глибоко начхати, у що ви там вірите, мадам, — сказав він.

— Тобто ви буквально про високого скелета з косою й усім іншим?

— Так.

— Слухайте, Альберте, — заговорила Сюзен так, як говорять до сільських дурників, — навіть якби й існував хтось такий, як «Смерть», хоча, відверто кажучи, вигадувати антропоморфне уособлення для природного процесу просто смішно, то ніхто нічого від нього не успадкував би. Я знаю про спадковість. Це про те, в кого буде руде волосся й таке інше. А ви кажете про якісь вигадки. Ви говорите про... міфи й легенди. От.

Смерть Щурів ніби притягувався до сирної дошки — косою він намагався непомітно стягти собі шмат. Альберт відхилився на стільці.

— Пам’ятаю, як тебе сюди привозили, — сказав він. — Він, бач, про це просив весь час. Йому було цікаво. Любить дітей. Часто їх бачить, але... познайомитися ближче не встигає, коли розумієш, про що я. Твої мама й татко не хотіли цього, але здалися й заїхали раз із тобою на чай, щоби він відчепився. Вони не хотіли цього, бо боялися, що ти перелякаєшся й кричатимеш аж стіни тріснуть. Але ти... ти не злякалася. Ти сміялася. І татка твого це налякало до... дуже. Вони ще кілька разів привозили тебе, коли він просив, але потім злякалися того, що може статися, і твій тато зарікся сюди їздити, і все. Він, твій татко, мабуть, був єдиним, хто міг сперечатися з Господарем. Тобі тоді рочки чотири було.

Сюзен задумано піднесла руку до обличчя й торкнулася білих ліній на щоці.

— Господар казав, вони тебе виховували за, — тут Альберт презирливо вишкірився, — «новою методикою». Логіка. А все старе — дурниця. Не знаю... Гадаю, вони хотіли тримати тебе подалі від... таких понять, як це...

— Мене покатали на коні, — сказала Сюзен, не слухаючи його. — Мене купали у великій ванні.

— Все в мильних бульках було, — Альбертове обличчя скривилося в чомусь, що віддалено нагадувало усмішку. — Аж тут було чути, як Господар сміявся. А ще він гойдалку тобі зладнав. Ну чи спробував. Без магії й такого всього. Своїми руками.

Сюзен мовчки сиділа, доки спогади в її голові вилізали з-під ковдри й позіхали, а тоді сказала:

— Пригадую ту ванну кімнату. Усе пригадую.

— А, та ти й не забувала. Просто іншим мотлохом завалило.

— Із сантехнікою в нього було не дуже. А що значить «А Ю П Р К В Б Б Ш»?

— Асоціація юнаків — послідовників реформованого культу Великого Бога Бель-Шамгарота, — розшифрував Альберт. — Я там зупиняюся, коли вниз ходжу по щось. По мило й таке інше.

— Але ви... не юнак, — бовкнула Сюзен, бо несила було стриматись.

— Ніхто не заперечує, — відрізав Альберт. І Сюзен спало на думку, що справді так може бути. Були в Альберті якісь жилавість і міць, ніби все його тіло було стиснутим кулаком.

— Він може створити майже будь-що, — сказала вона чи-то Альбертові, чи-то самій собі, — та якісь речі просто незрозумілі для нього, і сантехніка — одна з них.

— Так, нам довелося найняти анк-морпоркського сантехніка, і той — ха-ха — сказав, що все зробить на наступний четвер, а Господареві такого казати не можна. Ще ніколи не бачив, щоби хтось так швиденько метушився. А тоді Господар просто зробив так, що він все забув. Він будь-кого може змусити забути, окрім... — Альберт спинився й насупився.

— Здається, доведеться мені змиритися, — сказав він зрештою. — Здається, в тебе є на все це право. Ти, мабуть, стомилася. Тут багато кімнат.

— Ні, мені треба повертатись! Мені кінець, якщо зранку не буду в пансіоні.

— Тут немає Часу, окрім того часу, який люди приносять зі собою. Просто все стається в певній послідовності. Хропунець тебе віднесе в ту мить, коли ти поїхала, якщо схочеш. Але тобі треба тут побути.

— Ви казали, є якась діра, і мене затягує. Не розумію, що це значить.

— Відчуєш краще, коли поспиш, — сказав Альберт.

Справжніх дня й ночі тут не було. Спершу Альбертові це заважало. Тільки світлий пейзаж за вікнами, а вгорі — чорне небо з зірками. Смерть так і не дав ради з днем і ніччю. Коли в будинку мешкали люди, доба тривала 26 годин. Якщо людей лишити напризволяще, проміжки сну й неспання в них укупі тривають довше за 24 години, а з заходом сонця вони перелаштовуються, мов незліченні маленькі годиннички. Людям доводиться миритися з часом, але дні й ночі — справа особиста.

Альберт ішов спати, коли згадував про сон.

Тепер він сидів при свічці, тупо дивився перед собою й бурмотів:

— Вона пам’ятає ванну. І знає про речі, яких раніше бачити не могла. І розповісти їй було нікому. У неї