Читати книгу - "Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру"

САЛЛІ: Дякую, що зайшов.

СТІВЕН: Атож... До побачення!

ЕНТОНІ: До побачення.

САЛЛІ: Я тебе проведу.

Вони виходять.

ЛЮСІ: Ентоні, я вагітна.

Пауза. Повертається Саллі.

САЛЛІ: Оце так! Я й не підозрювала, що він має такі думки!

ЛЮСІ: Вузьколобий!

САЛЛІ: Люсі!

ЛЮСІ: Я відразу відзначила, що в цього типа якісь проблеми. Те, як він на мене дивився... Палке бажання і водночас стримування. Самобичування.

САЛЛІ: А я гадаю, він просто злякався. Певно, на нього тиснуть.

ЛЮСІ: Це не привід здаватися!

САЛЛІ: І що ти пропонуєш?

ЛЮСІ: Завжди знайдеться вихід!

САЛЛІ: Мені набридло шукати вихід.

ЛЮСІ: Я готова працювати офіціанткою, касиркою, будь-ким, але не дозволю, щоби чинуші зі спітнілими долонями заважали моїй старшій сестричці без вагань дивитися на себе у дзеркало!

САЛЛІ: Тоні, чого ти мовчиш?

ЕНТОНІ: Люсі має рацію.

ЛЮСІ: Авжеж, нарешті, хоч раз Люсі права!

Вона виходить.

ЕНТОНІ: Я міг би викладати...

САЛЛІ: Що викладати? Теорію збігів?.. Даруй, коханий, я не хотіла тебе образити...

Вона виходить.

413: Чому ви на мене так дивитеся?

412: Дивлюся — і все.

413: Засуджувати легко.

412: Я не засуджую. Друже, та у вас параноя!

413: Жив собі чоловік, мав трьох доньок. Перша прийшла зарано, третю ніхто й не чекав. І лише друга змогла сповна насолодитися його любов’ю. І стала його продовженням. Ідеальна донька!

412: Певно, ви здивуєтеся, але мені подобається, коли ви в розпачі. Це надає вам людських рис.

413: Я не у розпачі! Мабуть, вам так хочеться думати, але я — аж ніяк не у розпачі!

412: Не вірю!

413: Більшу частину життя я провів, зазираючи в мікроскоп. Не бачив там ні надії, ні безнадії. Лише дуже складний ланцюжок життя — і все! Дрібнесенькі молекули, які от уже чотири мільярди років множаться в усіх напрямках. Молекули, з яких складаємось і ми з вами, мій дорогий 412-й... Коли ми розмножуємося, вони переживають нас. Молекули використовують нас, як носіїв, і керують нашим життям. Молекули — це наші гени. Гени — це не просто задоволення, як багато хто вважає. Прагнення задоволення підштовхує нас до розмноження. А отже, кохання — це стратагема, винайдена природою, аби спонукати нас до злягань. Хоча дехто назвав би кохання звичайною пасткою...

412: А як щодо мислення? І щодо мови? Навіщо вони нам, якщо ми — звичайнісінькі носії генів?

413: Ви впевнені, що хочете почути відповідь? Дорікатимете потім аморальністю.

412: Не соромтеся. Ми вже не в тому стані...

413: Більшість тварин уміють висловлювати свої думки. Їхня мова, звичайно, не така досконала, як наша, але вони висловлюються, а в деяких видів тварин система нейронів отримує і обробляє інформацію достоту так, як це відбувається в головах людей. Основна відмінність між нами і шимпанзе — це обсяг мозку. У нас він більший приблизно на тисячу кубічних сантиметрів. Але ж ця різниця — результат сліпого випадку! Самиці наших далеких предків іноді приводили дитинчат з відхиленням — надто збільшеним черепом. Мати й дитина не переживали таких пологів, адже отвір у матці був надто вузьким, та іноді мутанти (саме мутанти!) народжувалися завчасу, приходили на світ дуже слабкими. Часом вони виживали — хоча це потребувало посиленої уваги й відповідальності їхніх батьків. Таким чином удосконалювалися соціальні стосунки, а мова ускладнювалася, поволі адаптуючись до нової системи нейронів. Крики й ричання перетворювалися на слова, своє місце відвойовувало і мислення. Усі ми — результат завчасних пологів. Випадок перетворився на норму. Свою слабкість ми обернули на небезпечну зброю.

9.

САЛЛІ: Ні, ви чули?! Тільки послухайте: «Шкільна рада округу Дувр у Пенсильванії поставила вимогу до викладачів біології згадувати в курсі для третього класу про існування «розумного задуму» — теорії, альтернативної теорії Дарвіна. Президент Джордж Буш особисто висловився на захист викладання обох теорії, і 31 із 50-ти штатів розглядають можливість узаконити такий погляд. Згідно з опитуванням, 55% американців вважають, що Бог створив людину в її сучасному вигляді, без переходу зі стану риби чи мавпи. Не знаю, плакати мені чи сміятися... Але це не все! Я розпитала трохи про Стівена. Він ходить до ортодоксальної протестантської церкви. Доктрина там нібито поміркована — та все ж ортодоксальна!

ЕНТОНІ: Трясця!

САЛЛІ: Що?

ЕНТОНІ: Я списався з фундацією, яка фінансує дослідницькі проекти. Не хотів казати тобі завчасу. Це мав бути сюрприз.

САЛЛІ: До чого тут Стівен?

ЕНТОНІ: Саме він мені про них розповів. Завтра в мене там зустріч. По телефону зі мною спілкувалися дуже люб’язно. Суми грантів починаються з п’ятдесяти тисяч доларів. Такі оказії не ігнорують.

САЛЛІ: Можливо, це не пов’язане з його церквою. Сходи й перевір.

ЕНТОНІ: Як справи у школі?

САЛЛІ: Схоже на зоопарк. Дехто з батьків намагається підтримувати мене. Мужні люди...

ЕНТОНІ: А решта? Як поводиться решта викладачів біології?

САЛЛІ: Плазують. «Саллі, ти ж розумієш, у нас є діти!» Я їх усіх повбивала б! Кажуть, в Канзасі один учитель розкритикував креаціонізм — і його побили біля будинку. Зараз він у лікарні, а колеги вимагають його відсторонення. Вітаємо у середньовіччі! Тепер мені ліпше зрозумілі слова Дарвіна: «Америка побудована рецидивістами й очолювана твердолобими пасторами»! (Пауза.) Люсі немає?

ЕНТОНІ: Зранку не бачив. Саллі, слід щось робити! Діяти! Єдиний правильний вихід — судовий позов!

САЛЛІ: Суд?! А хто оплатить видатки?

ЕНТОНІ: Я отримаю грант. Це вирішить наші проблеми.

Заходить Люсі.

САЛЛІ: Погано спала?

ЛЮСІ: Я знайшла роботу! Саллі, ми викрутимося! Усе буде гаразд! Тільки поглянь! І це лише чайові!

ЕНТОНІ: Що за робота?

ЛЮСІ: У барі.

САЛЛІ: Ти офіціантка?

ЛЮСІ: Фу, як принизливо! Ні, я танцюю!

ЕНТОНІ: Що?!

ЛЮСІ: І, здається, танцюю я доволі добре. (Наспівує англійською і робить кілька па.)

ЕНТОНІ: Ти танцюєш у барі?!

ЛЮСІ: Саллі, треба записати містера Тоні до ЛОРа. Здається, він недочуває!

ЕНТОНІ: Як називається бар?!

ЛЮСІ: Ви з поліції, пане?

ЕНТОНІ: Танцівниці у барах завжди роздягаються догола!

ЛЮСІ: А ти звідки знаєш — буваєш в таких місцях, еге ж?

САЛЛІ: Люсі!

ЛЮСІ: Що ж, так, на кілька секунд я роздягаюся, і що? Це ліпше, ніж мити посуд, псуючи руки, чи вісім годин стояти на ногах, заробляючи варикоз! Мене ніхто не чіпає, ніхто не торкається. Хазяїн бару має суворі правила. Зрештою, мені це подобається.

САЛЛІ: Ти хоч розумієш, що кажеш!

ЛЮСІ: Саллі, я вже не дівчинка! Ти не помітила? Мені двадцять п’ять!

САЛЛІ: Ліпше я погоджуся на умови педради, аніж дозволю тобі...

ЛЮСІ: Не соромся, кажи!

САЛЛІ: Завжди все починається з танців...

ЛЮСІ: Це упередження!

САЛЛІ: Ти подумала про тата?!