Читати книгу - "Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру"

СТІВЕН: Це наклеп! Звичайнісінька заздрість. Диявол — усюди!

САЛЛІ: Хто дозволив Маргарет Доусон померти, ані пальцем не поворухнувши?

СТІВЕН: А хто дозволив своїй милій сестричці витанцьовувати голяка у барі «Вавилон»? Яка влучна назва! Хто дозволив їй віддати себе на поталу вбивцям у білих халатах, які вийняли з неї дар Божий?!

ЛЮСІ: Саллі тут ні до чого. Я вирішувала самостійно. Я доросла людина.

СТІВЕН: Легко грати з життям, коли ні у що не віриш.

ЛЮСІ: Особисто я намагаюся вірити в себе. Запевняю: ця справа не легка.

СТІВЕН: Бог свідок, я намагався зробити все...

ТАТО: Ге... Геть! Іді... ідіть геть, па... пане! Ге... Геть!

Стівен виходить. Саллі обертається до батька.

САЛЛІ: Варто запрошувати Стівена частіше. У його присутності ти робиш успіхи!

ЛЮСІ: Саллі! (Відводить її убік.) Маємо поговорити.

САЛЛІ: Ми вже все одна одній сказали...

ЛЮСІ: Саллі!

САЛЛІ: Що?

ЛЮСІ: Пробач.

САЛЛІ (збирається вийти, та зупиняється і дивиться на Люсі): За кілька днів ти будеш у Нью-Йорку... Сьюзан увечері повертається до Сан-Дієго... Містер Тоні занурений у свої частинки, містер Тоні щасливий... А я? Я залишаюся тут...

ЛЮСІ: Тільки скажи — і я не поїду до Нью-Йорка. Можеш їхати! Я доглядатиму тата.

САЛЛІ: Авжеж. Доглядатимеш.

Виходить.

ЛЮСІ (сідає біля Тата): Ти щось пам’ятаєш? Тобто... усі ці місяці в лікарні... пам’ятаєш бодай щось?

ТАТО: Н...ні... Я...

ЛЮСІ: Так?

ТАТО: Я... те... лю...

ЛЮСІ: Що ти хочеш сказати?

ТАТО: Я тебе люблю, Лю... Люсі...

ЛЮСІ: Татку, я теж тебе дуже люблю! (Заходить Сьюзан.) Знайшла?

СЬЮЗАН: Шампанського! Ось пляшка! Хочу, щоб мій від’їзд залишив приємний присмак... Саллі! Принеси келихи!

ЛЮСІ: Я сходжу.

СЬЮЗАН (залишається сама з Татом): Як там було... у пісеньці, яку нам співала бабуся? (Наспівує.) Ні, не те! Татку, підспівуй мені! (Заходить Люсі з келихами. За нею — Саллі.) Саллі, ти пригадуєш цю пісню?

САЛЛІ: Забула...

СЬЮЗАН: Але ж ти співала її краще за всіх! (Наспівує, наповнюючи при цьому келихи. Раптом Тато починає співати. Дівчата приєднуються до нього.) Тато! За твоє повернення! І за все добре, що є в нас!

Вони співають. Заходить Ентоні. Усі замовкають і дивляться на нього.

ЕНТОНІ: Про... довжуйте свят... кувати. Мене тут не... має... (Усі знову співають.) Як ви можете! Так, ні... би нічого не ста... лось! У чому ваш секрет, дів... чата? Поділіться? Як вам вда... ється?

СЬЮЗАН: Тоні, ти п’яний!

ЕНТОНІ: О, яке чудове спостереження, Сьюзан! Скажімо... я просто трохи випередив вас. Намагаюсь інтегруватися в родину. Тату, мені дуже шкода. Не хочу псувати вам свято, проте... нині, коли... до вас повернулося мовлення... нам не завадило б піти зворотнім шляхом і трохи помовчати... Саллі, ти можеш мене ненавидіти. Маєш право. Можеш зневажати. Маєш право... Можеш сказати, щоб я пішов, але благаю, не стримуй гнів...

САЛЛІ: Якби ж це так просто було: тобі кажуть «Полюби мене» або «Зненавидь мене», і я люблю або ненавиджу. Авжеж, так було б простіше...

ЕНТОНІ: Тому я й вимагаю тиші! Мовчання! Нехай усі рідні... помовчать! Хай думають, що я дурний негр!

СЬЮЗАН: Годі! Зупинися!

ЕНТОНІ: І ти тепер виконуєш роль! Цить! Не гони хвилю! Silencio! Цить! От що я тобі скажу... поїхала ти далеко... але не змінилося нічого, сестричко... Поглянь на себе... Навіть твоє волосся благає про пестощі й кохання!

САЛЛІ: Тоні!

СЬЮЗАН: Замовкни! (ісп.) Я й не знала, що ти психологом підпрацьовуєш. Сказав би раніше — я зекономила б купу грошей. Ти не уявляєш, мій любий Тоні, скільки часу мені знадобилось, аби залікувати рану! Одначе тепер мені ліпше... Чуєш? Мені ліпше... я кручуся... у мене цікава робота... Мені ліпше! Ліпше! Ліпше...

Ентоні виходить. Усі мовчать.

САЛЛІ: Мені часто сниться, що я сідаю до автобуса. Який їде кудись далеко. Дуже далеко. Перетинає кілька штатів — і от я біля моря. Вдихаю повітря. Просто дихаю...

ТАТО: ...очу... ити!

Дівчата перезираються. Нервовий сміх гучнішає і перетворюється на божевільний регіт. 412-й підводиться і виходить на авансцену.

412: Цю історію я написав через півтора року після лікарні. Я займав ліжко номер 412, та поступово знову став Джеймсом Вільямом Ґреєм, драматургом. Одного вечора в Нью-Йорку я зустрів Люсі. Вона працювала офіціанткою в джаз-клубі й так оплачувала навчання в акторській школі. Не знаю, чи правда все те, що вона мені наговорила, але я вдав, ніби повірив. Утім я переконаний, що 21 грудня 2005 року в одному американському суді засудили педагогічну раду одного містечка в Пенсильванії за примушування учителів біології викладати так званий «розумний креаціонізм». Я пообіцяв собі навідатися до всіх учасників історії в містечку Дувр. Нудна місцина, скажу я вам... Так сталося, що ми з батьком Люсі одночасно лежали в комі. Один із тих збігів, таємниця яких відома лише містерові Тоні... Відстань між нами була в тисячі кілометрів, і все одно нас щось єднало. Так, ніби ми лежали в одній палаті... Люблю таємниці. Мені кортить вірити, що завжди буде щось, чого ми, люди, збагнути не в змозі.

413: Один чоловік, перш ніж згоріти живцем у багатті, сказав: «Бог — це коло, центр якого усюди, а кружина — ніде». (Пауза.) Радий знову вас бачити, 412-й. Мені бракувало наших розмов.

412: Чим ви зараз займаєтеся?

413: Сплю. А ви?

412: А я в театрі, стою на сцені.

413: Овва! І багато глядачів?

412: Самі можете подивитися.

413: Але чого вони всі чекають?

412: Фіналу.

413: Дорогий друже, певно, ми їх розчаруємо, але я не впевнений, що існує якийсь фінал.

412: У театрі фінал є завжди.

413: Справді? Приємно чути... Отже, театр — це цілковита протилежність Усесвітові, що вічно розширюється... І на що це скидається в театрі?

412: Що саме?

413: Фінал.

412: А ось на що! Гоп!

Він клацає пальцями. Світло гасне.