Читати книгу - "Акротірський шпигун"

Час від часу мене допитували в справі Вальполя, не дозволяючи при цьому ознайомитися з справжнім станом речей. Нарешті, через три тижні, в середу — двадцять четвертого жовтня, підполковник викликав мене в свій кабінет. Як і тоді, коли я був у нього вперше, він стояв за своїм столом, елегантний і холодний, однак не запрошував ні сісти, ні закурити, не кажучи вже про лимонад. У нього над головою дзижчав вентилятор. Двері в сусідню кімнату були прочинені, і я почув звідти таку розмову:

— Панове, тільки що надійшла звістка з Тель-Авіва: Ізраїль готовий.

— І все ж Ради можуть організувати повітряний міст. Від Азербайджану до Дамаска вісімсот миль, а від Дамаска до Каїра — всього чотириста. Для їхніх реактивних літаків це — як рукою подати.

— Полковнику, з учорашнього вечора надходить інформація про заворушення в Будапешті. Для росіян буде досить діла в Угорщині.

Підполковник зачинив двері.

— Лейтенанте, — сказав він, — сьогодні ми можемо підвести рису в справі Вальполя. Для вас не буде зайвим дізнатися, що Вальполь досить швидко розгадав вашу роль, у всякому разі швидше, ніж роль міс Ругон, в той час як ви до останнього моменту не зуміли розкусити їх обох.

Він зневажливо посміхнувся, глянувши скоса вгору, де вітер від вентилятора зрізав кільця сигаретного диму.

— Вальполь працює від американської розвідки в Анкарі, — вів далі Тінуел. — Його завданням було контролювати готовність англо-французьких військ на Кіпрі; обидва турки були приставлені до нього як персональна охорона. Він вдало маскувався під дослідника старовини, бо археологія — його улюблене заняття в приватному житті. Вальполь стежив головним чином за аеродромом в Акротірі і повідомлення про результати своїх спостережень залишав у схованці, яка спочатку містилася в самій траншеї, за дерев'яною обшивкою, а пізніше, після того як кіпріоти засипали його яму, — під знайомим вам каменем. З тієї «поштової скриньки» листи забирав один грек — співробітник американського консульства. На жаль, ви не спіймали його. Інформація ішла дипломатичною кур'єрською поштою до Анкари. Іноді вона навіть проходила через штаб НАТО в Північному Середземномор'ї, який міститься там, в Анкарі.

Слухаючи підполковника Тінуела, я пригадав, як розлютився Вальполь, побачивши зруйновану траншею. Тепер мені було ясно: те, що я сприйняв за чисту монету й оцінив як ознаку його непричетності до шпигунства, було просто реакцією на втрату зручної схованки, роздратуванням з приводу тих труднощів, які поставали перед ним.

— Але іноді пошту забирав звідти не службовець консульства, а та чарівна дівчина, в товаристві якої я мав задоволення бачити вас. Тепер, здається доведено, що вона єгиптянка, хоч її батько був француз, як видно з її прізвища. Вона таки була журналісткою, тільки гонорар виплачувала їй не «Сан-Антоніо геральд», а єгипетське інформаційне агентство. Можете собі уявити, куди йшли її шпигунські звіти.

Не дивлячись на мене, Тінуел перегортав папери в якійсь папці. При цьому він так скривився, ніби йому була гидка вся ця історія.

— А втім, Ругон експлуатувала не лише Вальполя, — продовжував підполковник. — Вона спокушала до порушення військової таємниці також союзницьких офіцерів. Справу капітана Жако ми передали французькій службі безпеки; цей «бель амі»[10] ще пожалкує за свою легковажність. Дані про танки АМХ-13 і їх маскувальний жовтий колір теж відносяться на її рахунок. А в тому, що ця Ругон була тісно зв'язана з місцевими бандитами, ви, лейтенанте, мали можливість переконатися двічі: вперше — двадцять четвертого серпня, коли вона біля Атієни перешкодила тій черні лінчувати всю вашу веселу компанію, і вдруге — в ніч на друге жовтня, коли вона безслідно зникла в тій самій місцевості.

Тільки тепер мені, нарешті, спала полуда з очей. Виявляється, на протязі кількох тижнів я стикався з двома шпигунськими організаціями, майже зовсім не підозріваючи цього. Якщо зашифровані листи з тієї схованки, забирав співробітник консульства, то вони йшли на північ, в Анкару, а звідти до Вашінгтона, в Пентагон або в «Центральний штаб американської розвідки. Якщо ж до «скриньки» приходила раніше Гелен, та сама інформація йшла через ворожі передавачі на південь і потрапляла в Каїр, а може і в Кремль. Все це відбувалося на очах англійської контррозвідки, яка в усій цій справі виявилася досить таки неспритною. Нас перехитрила жінка, і, мабуть, Тінуелу нелегко було примиритися з цим.

— Її вже схопили, сер? — спитав я, плекаючи надію на те, що підполковник скаже «ні».

— Вона й досі сидить десь там у горах, — неприязно відповів Тінуел. — Зараз у нас надто багато справ, щоб розшукувати якусь там агентку. Рано чи пізно її вистежать і приставлять до стінки; її прикмети розіслані усім поліційним участкам. Це просто неймовірно, що у вас так притупилася пильність у відношенні до цієї особи.

Я засмучено втупився в підлогу.

— Принаймні хоч паралізували діяльність Вальполя, — наважився сказати я.

— Ви помиляєтесь, — відповів Тінуел. — Той суб'єкт ні в чому не признався. Його навіть не можна притягти до судової відповідальності. Ваші свідчення досить непереконливі, в тому числі і твердження міс Ругон про те, ніби вона бачила, як він щось робив біля тієї «поштової скриньки». Британський військовий суд на основі цих свідчень не може засудити Вальполя. Коротше кажучи, учора вранці ми відіслали його з дружнім привітом до Анкари, в філіал CIA[11] — разом з його «Лінкольном» та експонатами старовини.

Тут я відразу подумав про свою майбутню долю. Якщо підполковник відпустив Вальполя, то, звичайно, не тему, що вважав недостатніми мої свідчення. Скоріше всього контррозвідка боялася розпочати судову справу, що виявила б її власну неспроможність. У практиці таємних служб здавна заведено ховати свої промахи — для цього у них більше можливостей, ніж у будь-якої іншої установи.

— Ви повинні зрозуміти,