Читати книгу - "Акротірський шпигун"

Безпорадний, збитий з пантелику, я погодився, аби тільки швидше добратися до Нікозії. Однак її машину не випускав з очей — час від часу поглядав у дзеркало, вмикав і повертав назад верхній прожектор, і тоді в конусі його світла появлявся «Морріс». Лише пізніше я зрозумів, що така увага нервувала її, і вона могла здогадатися про мою підозру.

Ми наближалися до Атієни. Шосе звивалось вузькою стрічкою через відроги Троодоса; воно було дуже вибоїсте, і я змушений був усю свою увагу спрямувати на дорогу. Це була та сама місцевість, де в кінці серпня обурене населення зустріло нас камінням.

Раптом я помітив, що позад мене не чути мотора. Дивлюсь у дзеркало — машини Гелен не видно, вмикаю прожектор — дорога пуста. Я з'їхав на обочину і, зупинивши машину, обернувся… Автомобіль Гелен зник. Моє серце завмерло. Мене ніби оглушило ударом. Я розвернувся, втративши при цьому немало дорогоцінного часу, погнав свого «джипа» назад і натрапив на місце, де від шосе на південь відгалужувалась вузька камениста стежка в гори.

Кілометрів через три я наштовхнувся на «Морріса». Як видно, він не зміг вибратися на крутий підйом, і Гелен, певно витиснувши з мотора останні сили, навмисно поставила машину поперек дороги, щоб я не міг далі проїхати.

Вилаявшись, я вискочив з машини. Навкруги — глупа ніч, ніде ні звука; а Гелен — і слід прохолов. Я мерщій побіг нагору. Та через кілька хвилин, обливаючись потом, уповільнив ходу. Якщо дівчина бігала так само добре, як і плавала, то у мене не було ніякої надії наздогнати її.

Я ще раз прислухався в темряву ночі. Однак ніде ніщо навіть не зашаруділо. Тоді я повернув назад. Мусив вертатися, бо там уже починався партизанський край, і я не мав права лишати свій «джип» без догляду. Все втрачено! А може, воно й краще…

В цю мить я гостро відчув, що Гелен — чи яке там у неї було справжнє ім'я — я вже ніколи не побачу.

Добравшись до Нікозії, я повідомив про все контррозвідку. Приїхали два співробітники. Один з них став на варті біля дверей Вальполя. З другим я вдерся в кімнату Гелен. Там ми знайшли телеграму з редакції; вона була послана не з Сан-Антоніо, Техас, США, а з Порт-Саїда. Знайшли і квиток на літак. Гелен взяла собі місце на вівторок, друге жовтня, на літак італійського повітряного агентства «Аліталія», що мав летіти до Каїра. Хоч ми й не думали, що міс Ругон наважиться тепер на цю подорож, все ж попередили аеродромну поліцію. Почалися розшуки.

Арешт Вальполя мав драматичний характер.

— Ви ще пожалкуєте про це, — бурчав він, коли ми підняли його з ліжка.

Роздратований, він натягнув на себе одяг і, на наше здивування, розрізав лезом бритви підкладку свого піджака. Побоюючись, щоб він не вдався до самогубства, мій помічник відібрав у нього бритву.

— Містер Вальполь, я — співробітник британської контррозвідки, — сказав я, показуючи свою посвідку, І, доторкнувшись до його руки, хотів пояснити йому причину арешту, як це робилося в моїй цивільній практиці; такі формальності з часом входять у кров і плоть агента.

Проте Вальполь теж витяг з-за підкладки надруковану на шовковому клапті посвідку й спокійно відповів:

— А я, містер Андерсон, співробітник американської контррозвідки.

— Різниця лише в тому, містер Вальполь, — суворо зауважив я, перевіривши його посвідку, — що ми зараз перебуваємо на англійській території, а не на американській. І тут ви звернете собі в'язи.

— Скоріше, здається, цей випадок пошкодить вашій кар'єрі, Андерсон, — огризнувся він. — Як старший колега, мушу вам сказати одверто: ви поводились дуже невміло й нерозумно. Вас до останнього дня водила за ніс ота бісова баба.

— Вальполь! — уже не стримуючи себе, крикнув я. — Якщо ви маєте на увазі міс Ругон, то мушу признатися, що читав ваш щоденник і знаю, що ви по самі вуха закохалися в неї.

— В цьому я не був винятком; адже ви навіть спали з нею. Ну, та ваше начальство належним чином оцінить цей факт.

— Ви краще прикусіть свого язика!

— Ну, гаразд, юначе. Все, що я тут говорю, може обернутися проти мене самого, правда ж? Говоріть уже свою формулу; колеги теж повинні коректно поводитися один з одним.

І він з готовністю підставив свої руки; наручники клацнули й замкнулися.

В тому, що стосувалося моєї особистої долі, Вальполь, здається, мав рацію. Дальше вивчення цієї справи негайно відібрали від мене і передали іншому агентові. Я був посаджений під домашній арешт, тобто позбавлений права виходити з приміщення штабу військово-повітряних сил і примушений виконувати незначні обов'язки внутрішнього порядку. Мене, певно, посадили б до камери, якби не відчувалася надзвичайна нестача в кадрах напередодні вторгнення в Єгипет.

На замовлення командування армії були надруковані банкноти єгипетського фунта стерлінгів, і я деякий час сидів над списками, за якими мали розподіляти окупаційні гроші серед англійських військових частин «Експедиційного корпусу зони Суецького каналу». Потім я збирав окремі частини таємної радіостанції, які мали бути скинуті на парашутах в Аравійській пустелі на схід від Нілу. Агенти «Секрет Сервіс» змонтували з них радіопередавач, який через кілька днів почав працювати в тому ж діапазоні, що й радіостанція Каїра, перебиваючи єгипетські програми своїми пропагандистськими передачами. Всі такі речі входили до компетенції «Медичного відділу» штабу повітряних сил на Середньому Сході.

Потім мені доручили складати тексти листівок, які перекладалися на арабську мову й друкувалися мільйонними тиражами. Командування сподівалося, що такого роду листівки справлять великий психологічний вплив: біженці, мовляв, потоками ринуться в глиб країни і викличуть паніку в тилу ворога. Зважаючи на те, що мислення у єгиптян примітивне, дитяче, текст мав бути написаний дохідливою мовою. Ми підготували кілька проектів, серед яких, між іншим, був схвалений і такий:

«Єгиптяни! Ми закидаємо вас бомбами, де б ви не були. Ваші села