Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

не пив до п'ятдесяти років. А зараз якщо й вип'ю по маленькій, то тільки в свята чи під настрій… Ну, гаразд, синку, будьмо живі, здорові!.. Ух, ну до чого ж гіркий, диявол, аж сльоза пройняла. І ми купуємо цю гидоту за свої кровні гроші й отруюємо свій організм! Келінойї твоя, земля їй пухом, уберегла мене від захоплення цим зіллям. Уберегла —. Й зоставила сиротою. Хай виповниться її могила світлом, прекрасна була жінка, яких мало на світі. Дай-но вип'ю ще чарочку… За тебе, за те, щоб ти виріс у міліції, чини заслужив, полковником став.

— А давно померла келінойї?

— Рік тому, синку.

— А за що посадили Каріма-ака?

— Розкажу, все тобі розкажу. Може, й полегшає на душі трохи, як поділюся… Оббо, Хашимджане, тобі скільки років стукнуло?

— Вісімнадцять.

— Карімові зараз двадцять. У мене статурою вдався і високий, широкоплечий, стрункий… Піди-но погаси вогонь. Молодець. Може, хочеш випити?

— Ні.

— І не пий цієї гидоти. Спиртне — отрута. Я ж казав тобі, до п'ятдесяти років у рота не брав… Каріма я сам посадив. І келінойї твоя померла через це. Виходить, я винен у її смерті. Ех, яка була жінка… Все, що в мені є м'якого, доброго, — це від неї. А твердість я успадкував від батька… Рано вмерла, сердега! Це вона зробила мене людиною, вберегла від поганого, навчила справедливості, тридцять років виховувала… а коли зосталося пожинати плоди, взяла та й покинула мене… Так, усе я тобі розповім, усе. Може, й полегшає.

За що полковник «посадив» сина

— Тоді ми жили в гірському районі, я працював у слідчому відділі. Одного разу до нас дійшли відомості про великі махінації в районному приймальному пункті коконів шовкопряда. Розслідувати цю справу доручили мені. Довго я бився, розшукуючи ниточку від клубочка. І зрештою вона опинилася в моїх руках — я пішов по гарячих слідах злочинців. У них був прямий зв'язок з шовкоткацькою артіллю ближнього містечка. Ті, в свою чергу, мали справу з кількома магазинами, які збували незаконно виготовлені шовкові тканини. Перед судом мали стати близько двадцяти чоловік. Мені не доводилося ще викривати такий великий злочин, працював днями й ночами, збираючи докази. І раптом одержую по пошті листа. «Саліме, дай нам спокій, — говорилося в ньому. — Інакше ми знищимо весь твій рід. Тобі ж не вдасться кинути за грати всіх нас до єдиного. Мститимуть ті, що залишаться на волі». Начальником був у нас досвідчений працівник, уже досить літній, на прізвище Макаров, ми його між собою прозвали Макар-бобо[7]… Ти загасив вогонь під казаном?

— Загасив. Давно.

— Показав я листа Макарові-бобо. Прочитав, довго вистукував пальцями по столу. І несподівано спитав: «Боїшся?» — «Боюся», — чесно признався я. «Не бійся. За тобою та за мною весь наш радянський народ, могутня наша держава стоїть!» — сказав Макар-бобо. Тої ж ночі взяли злочинців. На допомогу нам прислали людей із міськвідділу. Місія моя те пер, вважай, була закінчена. Слідство передали обласному управлінню міліції.

Келінойї твоя працювала фельдшером, будинок наш стояв під самим боком медпункту. Було у нас дві доньки: одній — три роки, другій — п'ять. Такі гарні, товстенькі, щебетушки були! Так і хотілось цілими днями бавитися з ними, забути про всіляких злочинців і злочини…

Якось надвечір у дім, накульгуючи, прибіг якийсь незнайомий чоловік. «Ви медсестра?» — спитав чоловік, задихаючись. «Так», — відповіла дружина. «Збирайтеся, треба допомогти людям! Біля джерела перекинулася машина…» — «Зараз, зараз, — сказала вона, лаштуючи сумку з медикаментами. — І ви зі мною?..» А незнайомець: «Знаєте, у мене, здається, перелом. Якщо можна, я зачекаю тут, побуду з дітьми, адже вам доведеться потім допомогти й мені». Келінойї твоя була довірлива, мов ягня, щиросердна. Повірила. Незадовго до цього я купив їй велосипед, на виклики їздити, — скочила вона на нього й помчала до джерела. А той звір замкнув двері, облив стіни гасом, підпалив, і сам утік. Я був на чергуванні, коли хтось раптом подзвонив: «Чого ви там сидите?! У нього будинок горить, а він і бровою не моргне!» Машини тоді, синку, у міліції не було. Сів я на коня й полетів додому.

До кишлаку дорога звивалася понад річкою, праворуч — скелі вперемішку з урюковими садами. Лечу, лечу, зненацька кінь піді мною спіткнувся, з розгону шарахнувся об землю, а я повис на чомусь. Дивлюся — сітка! Перетягнута впоперек усієї дороги. Не встиг я отямитись — аж на мене напали якісь люди, на голову накинули мокрий чапан[8]. Був я тоді молодий, сили не позичати. Але хоч як силкувався, не міг чапана з голови скинути. Пам'ятаю, мене штовхнули у глибоку яму, зверху полилася вода… Дивна істота — людина: сам ось-ось похлинусь, а думаю, чи не залишились діти в домі, що з дружиною… Потім знепритомнів.

Коли розплющив очі, наді мною, важко дихаючи, стояв хлопчик років чотирнадцяти-п'ятнадцяти.

— Як ви себе почуваєте? — прошепотів він.

— Ти хто?

— Самі можете встати? — знову прошепотів хлопчик.

Я хотів підвестись, але похитнувся і впав долілиць. За мить, зібравши останні сили, устав на ноги.

Хлопчина виявився з сусіднього кишлаку, носив до млина пшеницю, йшов додому. Він бачив, як я проскакав повз нього на коні, ледве встиг відскочити з дороги. Ще він бачив, як метрів через двісті упав мій кінь… Одне слово, все бачив… Хлопчина злякався, сховався у траві. Зі своєї схованки він спостерігав, як бандити кинули мене в яму, пустили туди воду і, сівши на коней, що стояли за деревами, поскакали до гір. Тоді хлопчина підбіг до мене, розплутав сітку, розв'язав руки й ноги. Послухав — дихаю. Зрадівши, відтяг мене в урюковий сад. Звідти ми й побігли до