Читати книгу - "Борги нашого життя"

— Ми щось святкуємо? — спитала вона, дивлячись на нас.

— Це наш… гм, знайомий, — дещо сконфузився Сем.

— Ваш вдячний знайомий, — мовив Грінченко, вже проходячи на кухню та ставлячи пляшку на стіл.

— Одне слово, — вирішив я внести ясність, — пан Грінченко — це саме та людина, з якою пов’язані останні зміни у нашому житті…

— Дайте вгадаю — це той хлопець, якого ви врятували? — спитала Віка.

— Так точно, — гречно вклонився Грінченко. — Антон Грінченко, власною персоною.

— Я чомусь думала, що ви вищий, — усміхнулася Віка.

— Так багато хто думає, — кивнув головою Антон. — Але насправді люди потім усвідомлюють, що так воно і є.

— Годі балакати, — пробурчав Сем. — У нас взагалі склянки нормальні для віскі є?

— Гриню, давай будемо на ти, добре? — мовив Сем розтягуючи слова і трохи запинаючись від випитого. — До речі, до тебе можна так звертатися — Гринь?

— Називайте мене краще Грінспен, — так само запинаючись відповів захмелілий Грінченко.

— Цікаво, — спитав я. — А чому саме Грінспен? Здається так звали колишнього голову Федеральної резервної системи США? Алан Грінспен, чи не так?

Грінспен широко посміхнувся:

— Саме так. Ну прізвища чимось співзвучні. До того ж, я вважаю його найбільш знаковою людиною нашої епохи. Алан Грінспен — це людина, перед якою меркне Бен Ладен. Невдаха саксофоніст, що перевернув світ. Він показав людству, наскільки воно тупе. І наскільки жадібне. Хіба він не геній?

— Слухай, а де ти працював в банку, що такий злий? — спитав Сем.

— В департаменті кредитної політики.

— Овва! — вигукнув Сем. — То ми, виходить, майже колеги?

— Ну якщо можна так сказати…

— І чого ж ми не перетиналися?

— Певно тому, що я пішов звідти до того, як ви туди влаштувалися на роботу.

— Думаю, саме тому у Загоруйка і був такий інтерес до тебе, — висловив здогад я. — До речі, чим ти їм так насолив?

— Чомусь завжди вважають — якщо звільнити шахтаря чи металурга, то вони можуть спровокувати якісь соціальні заворушення, а якщо викинути з роботи банкіра, то нічого не буде…

— Ти потрапив під скорочення? — не вгавав я.

— Офіційне формулювання було саме таким. Хоча, мабуть, причина полягала в іншому. Власне, це я сам спровокував своє звільнення. Просто якось прийшов до одного цікавого висновку…

— Що твоя зарплата маленька? — засміявся я.

— Ні, — серйозно похитав головою Грінспен. — Я зрозумів, що не тих ми вважали боржниками…

— Он як. Це цікаво.

— Ми всі маємо платити свої борги. Так?

— Так, — з готовністю підтвердив Сем. — Я теж завжди про це кажу.

— От і чудово, — вів далі підбадьорений Грінспен. — І як все геніальне — це просто. Але проблема в тому, що хтось платить, а хтось — ні.

— Абсолютно точно! — майже прокричав Сем. — У світі дохріна сучих синів, які вважають, що вони найрозумніші, і що вони нікому нічого не винні!

— А я скажу навіть більше, — вперше від початку цієї бесіди Грінченко усміхнувся. — У світі надзвичайно багато сучих синів, як сказав Семен, які вважають, що не просто нікому нічого не винні, а що переважна більшість винна їм. І проблема саме у тому, що з цією цільовою групою майже ніхто не працює. Особливо у нас.

— І ти вирішив стати таким собі Робін Гудом, вирішив, що саме тобі випала честь боротися з вселенським злом? — перепитав я.

— Ну ти, звичайно, перебільшуєш, але в цілому сказав правильно, — кивнув Грінченко.

— А дозволь тебе спитати — чому ти думаєш, що саме цим ти повинен займатися?

Грінченко знизав плечима:

— Ну очевидно така моя кредитна історія. Кожен з нас має свою кредитну історію. У мене вона така.

— Глобально, — сказала Віка.

— Кожен з нас має свою кредитну історію, — повторив Грінспен. — Просто дехто про це забув…

Він сидів переді мною, невисокий на зріст, худий та нервовий, із загостреними рисами обличчя, нова та незнана людина, абсолютно неподібний до того переляканого бандитами хлопчини, який закарбувався у моїй пам’яті після першої зустрічі. Якби мені треба було охарактеризувати його одним словом, то це було б слово «шибздик» — людина, як на мій розсуд, що беззастережно вірить у якісь химери і йде за ними до кінця.

Можливо, тому що був вихідний день, чи через особливий настрій, що заволодів усіма нами, але ми не зчулися, як докінчили Грінченкову пляшку. І ніби у всіх водночас позривало дах, ми разом заговорили, закричали, перебиваючи, майже не чуючи один одного. У буфеті знайшлися залишки якогось алкоголю і святкування тривало. Віка почала танцювати під музику з компа, Грінспен вився навкруг неї, за ним пішов у танок Сем, але одразу перечепився і всією своєю масою гепнувся на стілець, розтрощивши його ущент. Це призвело до ще більшого сплеску веселощів. Очевидно, що продовження бенкету було логічним. Грінспен запропонував поїхати до нього додому. За його словами, він мешкав у приватному будинку на одній з міських околиць. До того ж, якщо вірити Грінспену, у нього мав бути непоганий запас спиртного, а ще виникла ідея насмажити шашликів.