Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Спостерігаючи, як танки їдуть геть, Емма відчула неймовірне полегшення. Додому вона прийшла о п’ятій годині ранку й сказала своїй дванадцятирічній пасербиці: «Думаю, це кінець».

Коли Олена Райська потрапила на місце стрілянини на Садовому кільці, там стояв жахливий галас. Люди бігли до тунелю в майже істеричному стані. Солдати розмахували автоматами, щоби стримати натовп, а кілька депутатів кричали в мегафони: «Не стріляйте, не стріляйте!» Оскільки демонстранти були готові жбурляти в солдатів каміння, а солдати налаштовані знову стріляти в натовп, депутати стали кричати, що приберуть барикади, щоби БТРи могли виїхати.

За кілька секунд десятки людей почали відтягувати бетонні загорожі, а бронемашинам дали російські прапори, щоб їх більше не чіпали. Коли вони поїхали, Олена пішла до Білого дому, який тепер був оточений барикадами. Тут панувала атмосфера контрольованої паніки — люди повторювали звістки про те, що до Білого дому прямує Вітебська дивізія КДБ, відома як «головорізи». Їй знадобилося би дуже мало часу, щоби захопити будівлю.

Раптом по радіо Білого дому пролунав голос Белли Куркової. «Штурм починається, — сказала вона. — Сюди прямує величезна кількість танків».

За цим оголошенням настала тиша, а потім — звуки стрілянини в районі американського посольства. Олена була впевнена, що штурм розпочався.

Потім сталося щось моторошне. Група людей слухала «Ехо Москви», але ця зазвичай надійна радіостанція почала передавати якусь брехню: що ешелони танків атакували Білий дім, що будівля захоплена й багато людей вбито. Олена миттю зрозуміла, що чує не «Ехо Москви», а його імітацію, зроблену КДБ, включно з копіюванням голосів дикторів.

Приблизно за годину справжнє «Ехо Москви» повернулося до ефіру й оголосило, що Таманську та Кантемирівську дивізії відведено з Москви. Олені вперше здалося, що небезпека відступає.

О шостій ранку Олена поїхала додому. В таксі вона опинилася з літнім чоловіком, який теж залишав цей район.

«Чи є в нас шанс на перемогу?» — спитала вона його.

«Гадаю, є», — відповів старий.

«А я гадаю, що ні», — сказав таксист.

Олена повернулася додому, все ще не знаючи точно, що відбувається. Проте об 11-й годині, коли «Ехо Москви» почало передавати засідання російського парламенту, вона зрозуміла, що все позаду.

Вранці 21 серпня Сергій Латишев все ще не вірив, що криза минула. Йшов проливний дощ, але натовп перед Білим домом був ще більший, аніж уночі. Деякі багаття горіли, деякі згасли, а люди весь час обговорювали стрілянину на Садовому кільці: скільки людей там загинуло? Скільки поранених? Як це сталося?

Ветерани-афганці, що стояли в охороні будівлі, були виснажені після довгої ночі, але поки не наважувалися повірити в остаточний успіх. Сергій намагався проаналізувати ситуацію й дійшов висновку, що путчисти злякалися міжнародної реакції на розгін натовпу. Але з кожною годиною їхня нерішучість наближала їх до катастрофи.

Першою ознакою того, що криза справді минула, стало відкриття засідання російського парламенту. Сергій все ще стояв на варті біля 20-го під’їзду, коли радіо Білого дому почало транслювати сесію, і, щоб краще чути, він залишив свій пост і підійшов поближче до гучномовців. Перш за все депутати скасували всі рішення ДКНС. Хасбулатов виступив із промовою, і деякі депутати звинувачували його в неправильному формулюванні фрази про незаконність цього комітету, а інші питали, яке це має значення.

Стоячи під дощем і слухаючи, Сергій подумав, що в залі, який він зараз охороняє разом із товаришами-ветеранами, відбувається щось дотепне і водночас зворушливе. Це наш законний парламент, думав він. Якби ми мали такий парламент десять років тому, то війни в Афганістані, можливо, ніколи не сталося б.

Усередині дня Хасбулатов оголосив, що літак із членами російського уряду, в тому числі Руцьким, перебуває на шляху до Криму, де вони мають зустрітися з Горбачовим. Він попросив охоронців залишитися на своїх постах до наступного ранку, щоби протистояти можливим провокаціям. Сергій з іншими ветеранами вирішили залишитися. Впродовж усього дня надходили дедалі кращі новини. Останні армійські підрозділи залишили Москву, й була інформація, що керівники заколоту заарештовані. О 17-й годині в продаж надійшов вечірній випуск газети «Известия» з величезним заголовком: «Реакція зазнала поразки».

Зрештою сесію парламенту почали транслювати по російському телебаченню, яке відновило своє мовлення.

Це остаточно переконало Сергія в тому, що небезпека минула. За дебатами в парламенті спостерігала вся країна. Тепер він міг іти додому.

2

ІДЕОЛОГІЯ

Вчення Маркса всесильне, бо воно вірне.

В. І. Ленін. Зібрання творів

«Як і багато хто з мого покоління, я зростала за соціалізму й без віри в Бога, — писала одна молода мати до газети “Правда” 18 січня 1988 року. — Можна сказати, що соціалізм і його ідеали й були нашим Богом.... Унаслідок політики гласності та нестримної критики ідею соціалізму було певною мірою дискредитовано. Я не можу говорити за всіх, але моя віра похитнулася».

Один московський фахівець із економіки сільського господарства дізнався про злочини сталінської доби ще в сімдесяті роки, читаючи західні джерела під час своїх частих закордонних відряджень, але завжди пам’ятав, що читає написане «ворогами». Однак, коли історію сталінського періоду почали висвітлювати в радянських публікаціях, він раптом сказав своєму другові Анатолію Стріляному: «Вся наша історія, вся наша система — це ганьба. Якби я був молодший, я повернув би свій партійний квиток. Про який соціалізм, про які ідеали можна говорити після всього цього?»

«Все, у що я вірив у житті, — писав у листі до газети “Правда” Сергій Чапаєв, член КПРС з дев’ятнадцятирічним стажем, — розсипалося порохом. Не залишилося нічого святого. Сталін, Молотов, Ворошилов... Ми співали про них пісні. Ми вірили їм більше, ніж самим собі. Як мені дивитися в очі іншим? Усе моє життя виявилося безглуздим».

Тридцятирічна стюардеса «Аерофлоту» говорила своєму другові Олександру Лякіну, релігійному дисиденту: «Після всіх цих публікацій просто жахливо жити. Я не розумію після всього цього, куди йти. Скрізь лише темрява та жах. Коли я бачу Бовіна та Зоріна [ветерани радянської пропаганди, що захищали перебудову], мені хочеться жбурнути в телевізор цеглину».

«Вони знищили в нас віру та правду, — говорила Таня Зав’язкіна, член партії і наглядачка у в’язниці “Матроська тиша”. — Тепер ми ні в що не віримо й переконані, що правди взагалі немає».

У 1988 році у Радянському Союзі почалася певна криза віри. Причиною була політика гласності, яка принесла із собою величезний потік правдивої інформації, але водночас заклала бомбу під засади радянської системи, радянської ідеології.

Гори книжок були написані про марксизм-ленінізм — радянську