Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

— Звичайно! Це ж тобі не лох якийсь, а маніяк. Вони, знаєш, які розумні! Навмисно роблять вигляд, начебто їм жертва до лампочки, щоб приспати пильність.

Женька щосили намагався переконати Синицину, але розумів, що без доказів його аргументи звучать нетвердо. І отут тип у пальто подивився у його бік. Не довго думаючи, Женька за спиною в Олєнки скорчив йому таку пику, що обличчя в «маніяка» мимоволі витягнулося, а Женька став підморгувати, начебто його заклинило в нервовому тику. Не розуміючи, що б це означало, чоловік з подивом уп'явся поглядом у хлопчиська, що не на жарт розходився, після чого малолітній нахаба показав йому язика. Не витримавши такого нахабства, чоловік з рішучим виглядом рушив з місця з метою приструнити його.

— Ану стій!

Женька тільки цього й чекав. Він схопив Олєнку за руку й коротко скомандував:

— Біжімо!

Промчавши пару кварталів і переконавшись, що їх не переслідують, вони зупинилися.

— Бачила? А ти не вірила, — з виглядом переможця сказав Женька.

— Все-таки це дуже дивно. Із чого б йому на тебе полювати? — Синицина із сумнівом подивилася на Женьку.

— А я звідки знаю? Маніяків взагалі не зрозуміти. Вони ж психи. Хто знає, що в них на думці.

— По-моєму, в тебе в самого з головою щось негаразд. Потрібний ти психу, як кротові відик, — захитала головою Олєнка.

— Звісно, нехай на мене маніяк нападе, тобі плювати. По-твоєму, я ніхто й ніщо. Я ж на піаніно не бриньчу, — з виглядом ображеної гідності сказав Женька.

— Що ти причепився до того піаніно?

— Це не я причепився, а ти. Тільки й чую про твого геніального пузана Вадика з його концертом.

— Нічого він не мій. А ти просто заздриш, що він талановитий. І про маніяка ти набрехав. Знайшов дурненьку. — Синицина розвернулася й покрокувала геть.

Женька повернувся додому похмуріший за хмару. Життя було сповнене несправедливості, а серця жінок — підступності. Синицина стіною стояла за боягуза, що злякався двох малявок, але при цьому в ній не було ні краплі жалю до людини, яку переслідує кровожерливий маніяк.

«От загину від руки вбивці, тоді вона ще пошкодує. Поплаче, та пізно буде. Тоді зрозуміє, що була не права. Ще прибіжить із вибаченнями: „Женечко, милий, як я могла!“ А я їй скажу… Втім, тоді я їй уже нічого не скажу», — спохопився Женька, а його уява продовжувала малювати трагічні картини. — «Нехай помучиться без мого передсмертного прощення. Тоді вона довідається, що значить до кінця своїх днів жити з почуттям провини».

Женька жваво уявив собі, як Синицина в розпачі ридає на його могилі й клянеться до смерті не ходити ні на які концерти. Що й говорити, це було круто. Заради такого варто принести жертву. І Женька зважився. Завтра його в школі вже не буде, і нехай Синицина йде на свій улюблений концерт. Якщо зможе.

Женька взяв аркуш паперу й ручку й сів за «передсмертний» лист.

«Олено Синицина!

Коли ти одержиш цього листа, мене вже не буде серед живих. Маніяк здогадався, що я його засік. Він дзвонив і сказав зустрітися після школи…»

Женька задумався про те, де краще призначити побачення з маніяком: на будівництві, на пустирі за підстанцією чи біля старого голубника. Чаша терезів схилилася у бік голубника. Там була затишна місцина, відгороджена древнім дощатим забором, куди народ заглядав рідко. Прийнявши рішення, Женька вивів: «…біля голубника. Якби ти мені вірила, то я б не пішов і був би живий. Але я повинен тобі довести. Щоб ти побачила. Тому я піду. Прощай назавжди. Це ти мене вбила руками маніяка. Євгеній Москвичов».

Женька перечитав написане. Уява так жваво змалювала картину його загибелі, що серце в нього стислося, і на очі ледь не навернулися сльози. Він узяв ручку й зробив приписку.

«Так важко помирати у розквіті літ. Не оплакуй мене. Мені це вже не допоможе».

Наступного дня Женька в школі не з'явився. Льонько ходив похмурий, а на питання вчителів, що трапилося з Москвичовим, лише здивовано знизував плечима.

— Ви що, посварилися? — запитала Синицина.

— Після уроків довідаєшся, — загадково мовив Льонько й відвернувся, усім своїм виглядом показуючи, що більше з нього не витягнути ні слова.

Подібна таємничість не залишилася непоміченою. До кінця уроків загальна цікавість загострилася до межі. Як тільки продзвенів дзвінок з останнього уроку, Синицина запитала:

— Агов, Потапов. Тепер скажеш, куди подівся Москвичов?

Льонько витяг з рюкзака конверт і простягнув Олєнці.

— Він просив передати це тобі.