Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

— Це ще чому? Спеціальний закон, чи що? У Конституції записано? — не втримавшись, сказав уїдливо Женька.

— Не блазнюй. Він піаніст. Йому треба руки берегти.

— Боягуз він, а не піаніст, — стояв на своєму Женька.

— Теж мені хоробрий. Якби на тебе двоє напали, може, ти ще не так злякався б, — заявила Олєнка.

Це був страшний наклеп. Ну припустімо, якби на Женьку напали двоє здорованів, типу Пєтухова, він би не став лізти на рожен, у нього ж у черепушці мізки, а не солома. Але не впоратися з двома малявками — це було вже занадто.

— Хто б злякався? Та я взагалі нічого не боюся. Так я б…

— Якби та в роті виросли гриби… Легко говорити, коли на тебе ніхто не нападав.

Сліпе поклоніння Синициної такому нікчемному слабакові, як Груздєв, остаточно вивело Женьку з себе.

— Це на мене не нападали?! Ще й як нападали! Може, на мене взагалі маніяк полює. На моєму місці твій Вадик би зі страху помер, — у припливі натхнення випалив Женька.

— Тріпло. Потрібний ти маніякові,— зморщила носа Синицина.

— Значить потрібний, якщо полює.

— Знову придумуєш.

— Не віриш? Ти мені не віриш?! — з таким жаром вигукнув Женька, що кожен, хто бачив його вперше, подумав би, що перед ним стоїть сама чесність. Але Олєнка Синицина знала Женьку досить давно, щоб залишитися глухою до його запевнянь. І тоді Женька вдався до останнього аргументу.

— Льонько, скажи, — попросив Женька й пильно витріщився на друга, сподіваючись на підтримку.

Олєнка також глумливо витріщилася на Льонька чекаючи на відповідь. Під перехресним обстрілом двох пар очей Льонько зніяковів. Сказати, що за Женькою полює маніяк — засміють, а не сказати значить підвести друга.

— Ну, — невиразно промукав Льонько й зробив рукою незрозумілий жест, який кожен міг витлумачити, як хочеться.

— Що «ну»? Говори прямо, — наполягала Синицина.

— Саме так. Як є, так і говори, — наказав Женька, гіпнотизуючи Льонька благальним поглядом. Льонько не міг зрадити друга у важку хвилину, а оскільки переконливо брехати не вмів, то просто мовчки хитнув головою.

— От бачиш? — тріумфував Женька.

— Нічого я не бачу. А ти, Потапов, спершу брехати навчися, тим більше в тебе вчитель суперклас, — Синицина кивнула на Москвичова.

Це була оглушлива поразка. Женька був принижений, зім'ятий, розчавлений. Його дуже зачепило, що Синицина вважає його тріплом. Він навіть не міг зосередитися на заняттях, увесь час тільки й думав про те, як би їй довести, що він не бреше, але в голову, як на зло, нічого не приходило. Після уроків Синицина навмисно підійшла в роздягальні і єхидним голоском запитала:

— Ну, і де ж твій маніяк?

— Де треба, — буркнув Женька й покрокував до виходу, не бажаючи продовжувати цю марну розмову.

Він розмашисто вийшов за двері, і раптом побачив…

На розі стояв чоловік у сірому пальто й, видно, чекав на когось із малят. Женька й раніше бачив його біля школи, але не звертав уваги, тому що зовнішність у того була пересічна. Подібних типів на вулиці — сила-силенна. Побачиш, потім до пуття й не опишеш. Саме такими в кіно виявлялися маніяки й душогуби.

Рішення дозріло негайно. Женька кинувся в роздягальню, підбіг до Синициної і по-змовницьки прошептав:

— Він там. Не віриш? Ходімо, покажу.

Вони перетнули вестибюль. Женька обережно відкрив двері й через щілину показав.

— Бачиш, он той.

Чоловік мирно покурював, не підозрюючи, що він кровожерливий маніяк, який підстерігає супергероя Женьку Москвичова.

— Теж мені маніяк. Я його вже не перший раз тут бачу, — з недовірою мовила Синицина.

— А я про що кажу! Він за мною вже не перший день стежить, — вигукнув Женька.

— Щось мені не віриться, — із сумнівом мовила Олєнка.

— Може, треба, щоб він на мене напав, так? Щоб задушив, так? — обурився Женька.

— Добре, зараз перевіримо, стежить він за тобою чи ні,— заявила Синицина й рішуче попрямувала із школи.

Це був небажаний поворот, але Женьці не лишалося нічого іншого, як побрести за нею. Як і слід було сподіватися, «маніяк» не звернув на Женьку уваги.

— Ну то що? Він навіть не