Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Під пильними поглядами класу Синицина розкрила конверт і стала розбирати Женьчині карлючки.

«Так важко помирати в розквіті літ. Не оплакуй мене. Мені це вже не допоможе», — дочитала вона й уголос вимовила:

— От клоун. Скажи йому, що він мене вже дістав зі своїми жартами.

— А якщо це правда? Краще піди й подивися, — запропонував Льонько.

— Робити нема чого. Мені на концерт треба.

— А що таке? — негайно встряла цікава Майка.

— Що дивитися, га? — зацікавився Пєтухов.

— Атракціон. Маніяк убиває Москвичова, — заявила Олєнка й передала «передсмертний» лист Майці.

Після того як послання зачитали ще раз, тепер уже вголос, Пєтухов пожвавішав:

— Оце смалить! А що, підемо подивимося.

— Я не можу. Я на концерт спізнюся, — стала заперечувати Синицина.

— Та годі тобі! Встигнеш. Це ж недалеко, — сказала Майка.

В очікуванні вистави делегація юрбою прямувала до місця зустрічі «маніяка» з Москвичовим. Дорогою всі пересміювалися й перекидалися жартами, і до голубника дісталися у веселенькому настрої. Шмига першим завернув за паркан і прожогом вискочив назад. Він витріщав очі, тикав пальцем у бік паркану й бурмотів:

— Мі… мі… мі…

— Не зрозумів? Що таке? — запитав Пєтухов і енергійно пробився вперед. Трохи забарившись, Шмигунов почимчикував за ним.

— Хлопчики, що там? — обережно запитала Синицина.

— Повний атас, — промурмотів Пєтухов.

— Ну ви йдете, чи що? — поквапив Льонько дівчаток.

Майка й Лєнка нерішуче потопталися, але потім цікавість узяла гору. Вони пішли за хлопцями й остовпіли. Москвичов увесь у крові лежав ниць на землі, а з його спини між лопаток стирчала сокира.

— Спізнилися, — здавленим голосом промовила Майка.

— Мі… мі… міліція, — нарешті напівшепотом розродився Шмигунов.

Приголомшені й вражені хлопці й дівчата стояли біля закривавленого тіла однокласника. Усе було схоже на кошмарний сон, коли хочеться бігти, але ноги начебто вросли в землю, і застиглий у горлі лемент не може вирватися назовні.

І отут трапилося найстрашніше. Труп раптом піднявся і, витріщившись на Синицину, сказав своє останнє слово:

— Я тебе прощаю, — і знову в безсиллі впав на землю.

У цю мить над голубником здійнявся страшний крик, що холодив душу.

Пізніше, коли на лемент збіглися дорослі і труп ожив остаточно, виявилося, що сокира стирчала зовсім не зі спини Москвичова, а з дошки, підкладеної під стару порвану куртку, при цьому кров успішно замінив звичайний кетчуп.

Першою відкачали Майку. Як не дивно, вона виявилася найстійкішою. Шмигунов від потрясіння охрип, навіть у Пєтухова цілий тиждень повіко смикалося. Але гірше за всіх велося Синициній. Вона ще довго прокидалася вночі в холодному поту з криком жаху.

Зате «жертві маніяка» влетіло по найвищому розряду. Женьчиних батьків викликали до директора й «артиста» погрожували виключити зі школи за його мистецтво. Хоча визнання народних мас він все-таки одержав.

— Круто, — коротко сказав скупий на похвали Петухов.

— Супер, — так само небагатослівно прокоментував Шмигунов.

Але що для справжнього таланту огуда й слава? Головне, Синицина на концерт не потрапила.

Не можна сказати, що Льонько був везучий. Його частенько переслідували дрібні невдачі, але всі вони не могли зрівнятися з тим ударом, який доля підготувала для нього цього разу. Світлана Вікторівна, учителька математики, переїхала жити в Льоньчин будинок. Мало того, її квартира була двері в двері з Льоньковою. Але найгірше чекало на нього попереду. Мама завела зі Світланою Вікторівною дружбу. Вечорами вони ганяли чаї, і справа дійшла до того, що вчителька запропонувала позайматися з Льоньком, щоб підтягти його по математиці. Це на початку літніх канікул!

Нещастя, яке впало на Льонька, дуже його підкосило. Він ходив похмурий, і в його очах читалася туга довічно ув'язненого. Хлопці сиділи в Женьки в кімнаті й думали, що робити, але, як на зло, на думку нічого не приходило. Надія на вільне життя вислизала в Льонька прямо з-під носа.

— Хоч би вона у відпустку поїхала, чи що, а то буде отут все літо стирчати! Ні собі, ні людям, як собака