Читати книгу - "Дженні"

Дженні промовила:

— От лихо, — і намагалася не засміятися. — Не хотіла нічого казати, але я боялася, що станеться щось подібне. Бідолашний Пітере… звісно, ти не можеш отак пити. Сьорбають коні, а ми маємо хлебтати.

— Уф-ік-чхИИ! — чхав і викашлював Пітер рештки молока із легенів і ніздрів і зі сльозами, що досі бігли йому з очей, благав: — Покажи мені, як це допити, будь даска, Джедді, я ніколи не продував…

Дженні присіла біля мисочки, її голова нахилилась до молока. Потім її маленький рожевий язичок замелькав з надзвичайною швидкістю.

Звісно, містер Ґрімз зовсім не зрозумів, що відбувається, і лише засміявся:

— Го, го, го! Маєш урок гарних манер від своєї дівчини, га, Сніжку? З кожним може таке трапитися. Тепер твоя черга.

Але коли Пітер спробував попити молока з миски, йому знову не пощастило. Цього разу рідина розбризкалася на підлогу навколо посудини і ні краплі не потрапило до пересохлого рота. Він майже зневірився, коли Дженні, яка зблизька спостерігала за ним, вигукнула:

— О! Тепер я зрозуміла! Тобі потрібно спершу закручувати язика, а вже тоді хлебтати. Ми не ведемо ним вгору й навколо, а закручуємо язика, коли він внизу.

— Це не має жодного сенсу, — запротестував Пітер. — Якщо його закрутити, то він стає схожим на ложку, окрім того, що все виливається на підлогу. Якщо закрутити його внизу під молоком, то він нічого не втримає. Я певен, що не зможу цьому навчитися. Наші язики просто так не викручуються.

— Ваші, може, й ні, а котячі саме так, — відповіла Дженні, — і ким би ти не був раніше, зараз ти кіт, тож спробуй. Уяви, що твій язик закручується, і побачиш, що станеться.

Тож Пітер знову підійшов до мисочки і, стараючись закручувати язика донизу, почав хлебтати, і майже одразу, на його превеликий подив, його язик зігнувся так як треба, немов він усе життя пив молоко по-котячому, і прохолодні солодкі краплини потрапляли йому до рота і лилися в горло. Він пив і ніяк не міг напитися, але несподівано згадав, що Дженні говорила про те, що коти мають бути не жадібні, а ділитися з іншими, тож засоромився і, хоч повністю ще не втамував спрагу, відступив від мисочки і ввічливо запропонував Дженні:

— Будь ласка, хочеш іще?..

Дженні винагородила його своєю найщирішою усмішкою і відповіла:

— Це так мило з твого боку, Пітере! Я не проти, — і з цим вона повернулася до мисочки і принадилася до нього, даючи Пітерові можливість роззирнутися і побачити, куди він потрапив.

Хижа була вмебльована дуже просто: у глибині стояло дерев’яне ліжко із зім’ятими ковдрами, кілька полиць із необхідними речами, облізлий та пошарпаний стіл біля стіни, на ньому радіоприймач та будильник із розбитим склом, і поруч розхитаний дерев’яний стілець, у якого ззаду повипадала більшість планок. Просто в центрі кімнати стояла замаслена, заставлена горщиками піч, приєднана до іржавої труби, що підіймалася на дах. Тієї миті у печі палав вогонь, на ній висвистував чайник із вм’ятиною, а решту її поверхні містер Ґрімз використовував, щоб приготувати печінку, яку він збирався з’їсти з чаєм.

Усі меблі у хижці, як помітив Пітер, були злиденними й обдертими, і все-таки кімната виглядала так радісно й мило, немов якийсь палац, бо скрізь, де знайшлося місце, виступ, полиця чи вільний простір, стояли горщики з квітами; це були різноманітні герані, від сніжно-білих до темно-малинових, деякі кольору яблуневих пуп’янків, рожево-білі, а інші — усіх відтінків рожевого, що переходив у лососевий, червоно-коричневий, та всіх відтінків червоного — від цегляного до кривавого й кольору призахідного сонця. І вони заполонювали хижку своїм ароматом, що перебивав навіть запах смаженої печінки.

Чекаючи, доки Дженні доп’є молоко, Пітер почав думати про містера Ґрімза: ким він був, яке прожив життя, що з ним сталося, чому він змушений доживати віку в маленькій убогій халупі й куди поділася його родина. Пітер любив грати в таку гру: спостерігати за людьми й намагатися відгадати, ким вони були раніше, але про містера Ґрімза нічого не спадало йому на думку, окрім того, що він дуже старий, самотній і, здавалося, зовсім не мав рідних, бо на стінах не висіло жодної фотографії.

Пітер також згадав, як Дженні розповідала, що містер Ґрімз пропонував їй притулок і місяцями намагався переконати залишитися жити в нього і раптом, не знати й чому, йому стало важко і дуже сумно на серці. Пітер почав відчайдушно митися, щоб дізнатися, чи це поліпшить його самопочуття, як стверджувала Дженні. Він справді відчув якусь розраду, але зняти камінь із серця повністю не вдалось.

— Миєшся, га? — дружньо зауважив містер Ґрімз. — Можливо, зачекав би троха. — Він підійшов до полиці, дістав хліба й відрізав собі кілька шматків, тоді налив чаю і дістав печінку з пательні, кинувши її на свою надтріснуту тарілку. — Не часто я п’ю чай у товаристві. Можу поділитися печінкою з друзями. Ділися і з тобою поділяться — це мій девіз.

І з цими словами він узяв ніж, розділив шматок печінки навпіл і почав кришити одну з половинок на дуже дрібні шматочки.

— Він збирається дати нам печінку, — захоплено повідомив Пітер Дженні. Раніше, коли він жив вдома, няня іноді примушувала його їсти печінку, щоб упевнитися, що хлопець отримує достатньо вітамінів, але він особливо її не любив, та зараз запах і вигляд печінки, а особливо приготування, кинули його в гарячкове очікування неземної насолоди.

У Дженні на мордочці грала задоволена усмішка, коли вона походжала біля столу, де нарізалася печінка, усім своїм виглядом немов промовляючи: «Бачиш, я ж казала тобі, що все буде гаразд».

Нарешті порції були готові. Містер Ґрімз розділив їх на дві рівні купки з кожного боку тарілки і поставив посуд на підлогу. Пітер та Дженні одразу ж зручно прилаштувалися й без подальших церемоній почали наминати смакоту.

Собі ж містер Ґрімз налив чаю, намазав скибочку хліба маргарином, сів за стіл з ножем і виделкою й почав смачно наминати те, що залишилося від печінки, час від часу перериваючись на