Читати книгу - "Незвіданий світ"

кидати мене, як схоче, — слідів усе одно не залишиться. Ризик, мій голубе, то сенс існування. Заради нього варто жити. Ми занадто розпестилися і звикли до комфорту. Дайте мені небачену широчінь та побільше простору, дайте рушницю в руки й що-небудь, що варто шукати. Я був на війні, брав участь у перегонах, літав на аероплані; але полювати на тих химерних тварин... Та це ж зовсім нові відчуття! — і, передчуваючи такі розкоші, він уривчасто засміявся.

Можливо, я занадто багато розповідаю про свого нового знайомого; але він багато днів буде моїм товаришем, і мені хотілося б змалювати його таким, яким я побачив його вперше, — всю його своєрідну натуру і незвичайну манеру розмовляти та міркувати. Тільки потреба завітати до редакції примусила мене розлучитися з ним. Коли я виходив від нього, він змащував свою улюблену рушницю і стиха сміявся, смакуючи наперед пригоди, які чекали на нас. Мені було зрозуміло, що в цілій Англії я не знайшов би собі товариша зі спокійнішою головою й відважнішим серцем.

Тієї ж таки ночі, хоч як утомили мене події цього бурхливого дня, я сидів у кабінеті Мак-Ардла. Ситуація здавалася йому настільки важливою, що наступного ранку він збирався зробити спеціальну доповідь самому головному редакторові. Ми погодилися, що про наші пригоди я звітуватиму у листах на ім’я Мак-Ардда. Листи ці, залежно від дозволу професора Челленджера, або друкуватимуться зараз же у «Газетт», або будуть оприлюднені згодом у вигляді окремої книжки. Утім, на телефонне запитання ми дістали від професора несподівану відповідь. Челленджер спершу вибухнув прокльонами на адресу преси, а в кінці обіцяв особисто передати нам докладні інструкції, якщо ми вкажемо, коли та яким пароплавом їдемо. На друге запитання він не відповів нічого, а дружина його повідомила, що професор лютує, і просила більше його не дратувати. Третя спроба, зроблена наступного дня, призвела до оглушливого хряску в телефонній трубці, а на центральній станції нам сказали, що, вочевидь, у професора Челленджера зіпсований апарат. Після цього ми облишили спроби.

А тепер, мої терплячі читачі, я більше безпосередньо до вас не звертатимуся. Віднині всі відомості про мене (якщо вони, звичайно, будуть) ви зможете отримати тільки через нашу редакцію. Всі матеріали щодо цієї найнезвичайнішої експедиції я передаю редакторові. Коли нам пощастить повернутися додому, спогади про те, як виникла ця непевна справа, все ж таки вийдуть друком. Пишу ці останні рядки на пароплаві «Франциска», а лоцман передасть їх потім Мак-Ардлу. Дозвольте ж мені, перш ніж закрити свій записник, поділитися з вами тією картиною про останні хвилини нашого перебування на батьківщині, що збереглася в моїй пам’яті.

Пізня весна. Вогкий мрячний ранок. Мжичить холодний дощ. Набережною до великого пароплава, на якому вже підняли синій прапор, простують три чоловічі постаті в лискучих непромокальних пальтах. Перед ними носій штовхає візок, забитий скринями, валізками та ящиками зі зброєю. Професор Самерлі — довгов’язий, похмурий — крокує, похнюпивши голову, немов оплакує самого себе. Лорд Рокстон ступає бадьоро, і його вузьке натхненне обличчя між дорожнім кашкетом і шарфом на шиї аж сяє. Щодо мене, то я дуже радий, бо всі приготування вже в минулому і прощання завершено. Думаю, що про радість цю свідчить і весь мій вигляд. Коли ми підходимо до самого корабля, хтось позаду гукає на нас. То професор Челленджер, що дотримався обіцянки й прийшов провести нас. Він біжить за нами, захекавшись, із червоним обличчям, і, вочевидь, лютує.

— Ні, дякую, — хрипить він, — я волію не виїздити з дому. Мені треба лише сказати вам кілька слів, а це можна зробити й тут. Не думайте, прошу, ніби ви, виряджаючись у подорож, робите мені якусь послугу. Майте на увазі, що це мене аж ніяк не обходить, і я себе ні в якому разі не вважаю чимось вам зобов’язаним. Правда лишається правдою, і ніщо її не змінить. Мої інструкції та всі потрібні вказівки ви знайдете в цьому запечатаному конверті. Ви розріжете його в місті, що стоїть на Амазонці і зветься Манаос, але не раніше, як наступить день і час, зазначений на конверті. Зрозуміло? Сподіваюся на вашу честь і думаю, що ви сумлінно дотримаєтеся моїх розпоряджень. Ні, містере Мелоун, ваших кореспонденцій, оскільки освітлення фактів є головним завданням вашої подорожі, я нічим обмежувати не хочу. Одне лише зауваження: пишіть тільки про те, що безпосередньо пов’язане з експедицією, і нехай до вашого повернення «Газетт» нічого не друкує. Бувайте, сер! Ви певною мірою поліпшили мою думку про осіб того ганебного фаху, який ви, на своє нещастя, представляєте. На все краще, лорде Джоне! Наука, наскільки я розумію, для вас — непрочитана книга, але мушу привітати вас: там вам буде де пополювати. Ви, безперечно, опишете в «Мисливці», як убили хвостатого диморфодона[15]. Прощайте й ви, професоре Самерлі! Якщо ви ще здатні самовдосконалюватися, хоч я так не вважаю, ви, напевно, повернетеся до Лондона трохи розумнішим.

По цих словах він перекрутився на підборах, і за хвилину я побачив із пароплава, як його присадкувата постать простувала до трамвая. Ми вже йдемо Ла-Маншем. Ось останній дзвоник на знак того, що час здавати листи. Зараз нас залишає лоцман. Тепер нас віддано на милість долі.

Розділ VII
Завтра ми занурюємось у невідоме

Не буду надокучати тим, хто читатиме ці рядки, описом нашої чудової подорожі на пароплаві. Не стану розповідати й про тижневу зупинку в Парі. Лише коротенько відзначу переїзд широкою й лінивою Амазонкою, що її каламутні води ми долали кораблем, хіба трохи меншим за трансатлантичну «Франциску». Нарешті, проїхавши Абідоський прохід, ми дісталися міста Манаос. Тут представник Британсько-бразильського торговельного товариства, містер Шортман, урятував нас від нудного життя в місцевім готелі. Ми перебували в його гостинному будинку доти, поки настав час розрізати конверт з інструкціями професора Челленджера. Перш ніж розповідати про дивні події того дня, я хотів би докладніше змалювати моїх англійських товаришів і тих наших супутників, що їх ми винайняли вже в Південній Америці. Я говорю цілком відверто й лишаю матеріал, що його подаю, на ваш розсуд, містере Мак-Ардл, бо листи мої перед тим,