Читати книгу - "Незвіданий світ"

— Все гаразд, — мовив він. — Ви — хлопець підхожий.

Я здивовано глянув на Рокстона.

— Я був у Біллінгера сьогодні вранці, — пояснив лорд. — Він продірявив мені рукав у кімоно, але, дякувати Богу, рука його тремтіла, і ми спромоглися накинути на нього жакетку. За тиждень він одужає. Сподіваюся, ви на мене не ремствуєте? Знаєте, щиро кажучи, я ставлюся до цієї південноамериканської експедиції як до дуже серйозної справи, і коли мені випало подорожувати з товаришем, я хотів би, щоб то була людина надійна. Отже, я випробовував вас, і, мушу сказати, ви склали іспит. Ви ж розумієте, що весь тягар експедиції ляже мені та вам на плечі, а старий Самерлі попервах потребуватиме мамки. Ви, до речі, не той Мелоун, що його, кажуть, мають прийняти до ірландської команди?

— Хіба що як запасного.

— То ж бо я й пригадую, що бачив уже ваше обличчя. Я був присутній на вашому матчі з річмондцями — найкраща гра в цьому сезоні. По можливості я не пропускаю ваших виступів, бо ваша команда єдина, що грає так, як личить чоловікам. А втім, ми прийшли сюди говорити не про спорт. Нам треба влаштувати наші справи. Он, на першій сторінці «Таймс», надруковано розклад пароплавів. Найближчої п’ятниці є пароплав до Парі, і, якщо ви з професором будете до того часу готові, нам слід було б поїхати на ньому. Га? Добре, я погоджу це з ним. А як ви думаєте споряджатись у дорогу?

— Про це має подбати моя редакція.

— Стріляти вмієте?

— Не краще за звичайного солдата місцевої армії.

— Так погано? Ви, молоді люди, вчитесь цього чомусь в останню чергу. Ви, як бджоли без жала, і коли одної гарної днини прийде хтось та забере ваші щільники, ви мало не плакатимете. У Південній Америці без рушниці не обійдешся, бо, незалежно від того, божевільний наш друг Челленджер чи брехун, ми, перш ніж повернемось, побачимо чимало незвичайних речей. Яка у вас рушниця?

Рокстон підійшов до дубового буфета і відчинив дверцята. Переді мною відкрився ряд блискучих рівнобіжних рушниць, що нагадували труби органа.

— Подивимось, чи не можна вибрати для вас чогось із моєї колекції, — сказав лорд.

Одну по одній витягав він із буфету чудові рушниці, відкривав та закривав їх, клацав замком і потім знову вішав на місце — пестливо, наче мати, що голубить дитину.

— Це — «Бленд 577». Ним я вклав того здорового молодця, — зиркнув він на білого носорога. — Ще десять ярдів, і я потрапив би в колекцію до нього. А оце — дуже корисна штука калібра чотириста сімдесят, ще й із далекоміром. Цією рушницею я користався три роки тому проти перуанських работорговців. Там мене мали за справжній Бич Господній, дарма, що про це не зазначено в Святому Письмі. Подеколи, голубе мій, кожен із нас судить та карає, бо того потребує наше сумління. Провадив і я війну на свій власний страх. Сам оголосив її, сам закінчив. Кожна зарубка — то вбитий работоргівець. Непогана колекція, га? Найбільша позначка — то Педро Лопес, король їх усіх, що його я вбив коло річки Путомайо. О! А це підійде саме для вас. — Він витяг із буфета рушницю, інкрустовану сріблом. — Приціл добре вивірений, магазин на п’ять патронів. Можете ввірити їй своє життя.

Він передав мені рушницю й зачинив буфет.

— До речі, — сказав він, знову вмощуючись у крісло, — що ви знаєте про професора Челленджера?

— Ще вчора я жодного разу його не бачив та нічого про нього не чув.

— Так само, як і я. Цікаво, що обидва ми вирушаємо в подорож, покладаючись на слова людини, якої геть не знаємо. Це, звичайно, неабиякий птах. А колеги професора нібито не занадто його полюбляють. Що зацікавило вас у ньому?

Я коротко розповів йому про мої вранішні пригоди. Лорд уважно вислухав мене, а потім витягнув із шухляди мапу Південної Америки й розстелив на столі.

— На мою думку, все, що він вам казав, все до останнього слова, — достеменна правда. І зауважте, — серйозним тоном додав лорд, — що я маю підстави говорити так, бо знаюся на цих справах. Південну Америку я дуже люблю і вважаю, що на цілій нашій планеті немає країни, кращої за ту, що простягається між Дар’єнською затокою та Вогняною Землею. Люди не знають ще її і навіть не уявляють собі, що вона може дати. Я пройшов її від одного краю до другого й провів там два засушливі сезони, коли воював із тими рабовласниками. Коли я жив там, то не раз чув від індіанців такі самі легенди, що, безперечно, ґрунтуються на чомусь реальному. Що ближче ви знайомитесь із цією країною, мій голубе, то більше переконуєтесь, що неможливого там не може бути. Є у ній кілька вузеньких річкових долин, що ними пересуваються люди, а поза тими долинами — невідомість. Отут, наприклад, на плоскогір’ї Мато-Гроссо, — він сигарою відзначив місце на мапі, — або трохи вище, де збігаються кордони трьох держав, тут мене ніщо не здивує. Як казав Челленджер, Амазонка зрошує п’ятдесят тисяч квадратних миль, що поросли несходимими лісами. А це, між іншим, площа майже цілої Європи! Ми з вами можемо бути один від одного на відстані, що відділяє Шотландію й Константинополь, і разом із тим залишатимемося в одному й тому самому бразильському лісі. Шляхи крізь нього ще ледве протоптані. Під час дощів рівень води в Амазонці піднімається принаймні на сорок футів, і все навкруги перетворюється на непролазне болото. То чому б у такій країні не знайти чогось нового та незвичайного? І чому ці відкриття не могли б зробити ми? А до того ж, — додав він, і обличчя його засвітилося від радості, — там на кожному кроці можна ризикувати головою, а мені як спортсменові тільки того й треба. Я подібний до старого м’яча для гольфу — з мене злізла вся біла фарба. Життя може