Читати книгу - "Запізніла розплата"

— Я боялася її, — відказала вона просто.

— Мамо! — закричав юнак. — Ти теж!.. Марта така ж добра, як і вродлива. Що ти маєш проти неї?

— Нічого проти самої панночки Марти, та мені б хотілося, аби ти одружився з англійкою. Чи коли вже закохаєшся у француженку, то щоб мати її мала не таке сумнівне минуле.

Голос пані Рено виказав її приховану ворожість до пані Добрей. І я зрозумів, що для неї любов єдиного сина до доньки суперниці повинна бути гірким ударом.

Звертаючись до слідчого, пані Рено вела далі:

— Мені, напевне, слід було поговорити про це з чоловіком. Але я сподівалася, що то було дитяче захоплення, що, коли на нього менше звертати уваги, воно скоріше минеться. Зараз я докоряю собі за своє мовчання. Мій чоловік, як я вже казала, здавався таким занепокоєним, виснаженим, таким не схожим на самого себе, що головним моїм клопотом було не завдавати йому зайвих турбот.

Пан Оте згідливо кивнув.

— Коли ви повідомили батька про свої плани щодо панночки Добрей, він здивувався? — знову звернувся пан Оте до Жака Рено.

— Він був приголомшений. Відтак наказав мені викинути цю думку з голови, бо ніколи не погодиться на цей шлюб. Я попросив пояснити, що він має проти панночки Добрей. Та він не здатний був дати задовільної відповіді, замість цього лиш зневажливо говорив про таємницю, котра оточує матір Марта. Я відповів, що одружуюся з Мартою, а не з минулим її матері, але батько примусив мене замовкнути, заявивши, що відмовляється в будь-який спосіб обговорювати це питання. Така несправедливість і свавілля затьмарили мені розум. Я втратив самовладання, і ми не на жарт посварилися. Батько нагадав, що я повністю залежу від нього. У відповідь на це я сказав, що зможу робити, що мені заманеться, після його смерті…

Пуаро перебив його.

— Отже, ви знали зміст батькового заповіту? — запитав він швидко.

— Мені було відомо, що половину свого капіталу батько залишив мені, а другу — матері. Після її смерті всі гроші переходять до мене, — відповів молодий чоловік.

— Продовжуйте свою розповідь, — сказав комісар,

— Ми були розлючені і кричали один на одного. Раптом я усвідомив, що можу запізнитися на потяг до Парижа. Я бігом кинувся до станції, допечений до живого. Однак у Парижі я заспокоївся, написав Марті листа, розповів про розмову з батьком. Її відповідь ще більш утішила мене. Вона писала, що ми повинні бути стійкі і тоді кінець кінцем переборемо будь-який опір. Наше кохання повинно пройти випробування, і коли мої батьки впевняться, що це не скороминуще захоплення, вони, безумовно, підуть нам назустріч. Певна річ, я не написав їй про головну причину, котра викликала негативну реакцію батька. І скоро зрозумів, що силою і грубістю нічого не доб'юся.

— Перейдемо до іншого питання. Пане Рено, вам відоме прізвище Дювін?

— Дювін? — вимовив Жак. — Дювін… — Він нахилився і неквапливо підняв з підлоги ніж для розрізання паперу. — Дювін?.. Ні, не знаю.

— Прочитайте цього листа, будь ласка, пане Рено. І скажіть, чи відомо вам, хто написав його небіжчикові?

— Моєму батькові?.. — В голосі Жака забриніло здивування і обурення.

— Так. Його знайшли в кишені батькового пальта.

Молодий Рено кинув шпаркий погляд на матір. Слідчий зрозумів його.

— Ви можете допомогти нам знайти автора?

— Не маю щодо цього ніякого уявлення.

Пан Оте зітхнув:

— Неймовірно таємнича і заплутана справа. Ну що ж, гадаю, тепер ми можемо забути про цей лист. Так, що ж далі? А-а-а… Зброя! Боюся, це завдасть вам болю, пане Рено. Наскільки я зрозумів, ви подарували колись матері ніж, зроблений з авіаційного дроту…

Жак Рено трохи нахилився вперед. Його обличчя стало біле, як крейда.

— Ви хочете сказати, що мого батька вбито ножиком для розрізання паперу, зробленим з авіаційного дроту? Та це ж неможливо! Він такий маленький…

— На жаль, пане Рено, це так. Він виявився ідеальним знаряддям: гострий і зручний для удару.

— Де він? Усе ще… в тілі?

— Що ви! Вже витягли. Може, хотіли б глянути? Було б непогано, хоча ваша мати вже впізнала його. І все ж… Пане Бекс, пробачте, що я турбую вас…

— А чи не краще було б провести пана Рено до сарайчика? — запропонував Жіро лагідним голосом. — Він, безумовно, хотів би побачити тіло батька.

Молодий чоловік затремтів і дав зрозуміти, що відмовляється від цієї пропозиції. А слідчий, котрий завжди при першій нагоді був ладен суперечити Жіро, сказав:

— Навіщо?.. Пан Бекс буде такий ласкавий, що принесе кинджал сюди.

Комісар вийшов з кімнати. Стоунер наблизився до Жака і потиснув йому руку. Пуаро підвівся з стільця і підправляв свічники, що стояли трохи нерівно. Слідчий для чогось читав таємничий любовний лист. Раптом двері широко відчинилися — до кімнати вбіг комісар.

— Пане слідчий! Пане слідчий!

— Слухаю вас. У чому справа?

— Кинджал! Він зник!

— Як? Зник?

— Щез! Скляна банка, де він був, порожня…

— Неможливо! — вигукнув я. — Тільки сьогодні вранці я бачив його… — Слова завмерли на моїх устах.

Та було вже запізно. Всі присутні втупилися в мене.

— Що ви сказали? — закричав комісар. — Сьогодні вранці?

— Я бачив його на місці сьогодні вранці, — промовив я поволі. — А щоб бути зовсім точним, приблизно півтори години тому.

— Отже, ви заходили до сарайчика? Де ви взяли ключ?

— У поліцая.

— І пішли туди? Навіщо?

Я завагався, але все ж вирішив розповісти всю правду.

— Пане Оте, я припустився серйозної помилки і повинен благати вас пробачити мені це. Річ у тому, — почав я, згораючи від сорому, — що я зустрів одну з моїх знайомих. Вона виявила велике бажання на власні очі побачити все, що пов'язане з цим злочином, і я… Коротше кажучи, я взяв ключ, аби показати їй тіло…

— Нечувано! — викрикнув слідчий обурено. — Ви порушили всі існуючі правила.

— Знаю, — скромно погодився я. — Що б ви не говорили, пане, це не буде занадто суворим.

— Ви не запрошували цю даму сюди?

— Певна річ, ні. Я зустрів її цілком випадково. Вона —. англійка, але зараз перебуває у Мерлінвілі. Правда, я не знав цього до нашої несподіваної зустрічі.

— Нічого, нічого… — набагато добрішим голосом проговорив слідчий. — Ви, звичайно, порушили всі правила, але дама, безсумнівно, молода і гарна. Ось що означає бути молодим! — І він сентиментально зітхнув.

Та комісар, людина практичніша і менш романтична, знову повернувся до справ:

— Невже ви не замкнули двері, коли вийшли з сарайчика?

— У цьому ж і біда, — ледве вимовив я. — Чого б то я так мучився! Побачивши тіло