Читати книгу - "Запізніла розплата"

Обличчя пані Рено запалало. Вона закинула голову, закусила губу. Стоунер завмер від подиву, дивлячись на неї. Але пан Бекс сказав тихим, спокійним голосом:

— Нам дуже неприємно, добродійко, але є у вас хоч якісь підстави припускати, що пані Добрей була коханкою вашого чоловіка?

З риданням пані Рено затулила долонями обличчя. Плечі її конвульсивно здіймалися. Нарешті вона підвела голову і сказала уривчасто:

— Можливо, була…

Ніколи за все життя не бачив я такого здивування, яке з'явилося на обличчі пана Стоунера.

ЖАК РЕНО

Не знаю, в якому напрямку розгорталися б події далі, якби тієї миті двері з силою не розчинились і до кімнати не зайшов високий молодий чоловік. На мить мені стало моторошно: здалося, небіжчик воскрес. Потому я запримітив, що темне волосся хлопця не припорошене сивиною. Бо той, хто так безцеремонно увірвався до кімнати, був ще юнаком. Не звертаючи уваги на присутніх у кімнаті, він відразу підійшов до пані Рено.

— Мамо!

— Жак! — з риданням вона обняла прибулого. — Любий мій! Але як ти опинився тут? Ти мав відплисти ще два дні тому з Шербура на «Анзорі»? — Та, певно згадавши про нашу присутність, вона промовила з почуттям гідності: — Мій син, панове.

— Ага! — похопився пан Оте, відповідаючи на уклін молодого Рено. — То, виходить, ви не поїхали на «Анзорі»?

— Ні, добродію. Я саме збирався пояснити… Бачите, «Анзора» затрималася на двадцять чотири години через несправність двигуна. Я мав відплисти вчора ввечері, але зовсім випадково купив вечірню газету і прочитав про трагедію, котра спіткала нас… — Голос його зірвався, і в очах заблищали сльози. — Мій бідолашний батько, мій бідолашний, бідолашний батько.

Немов уві сні, пані Рено повторила:

— Виходить, ти не поїхав… — І затим втомлено прошепотіла сама до себе: — Кінець кінцем це вже не має ніякого значення тепер…

— Сідайте, пане Рено, прошу вас, — сказав пан Оте, вказуючи на стілець. — Глибоко співчуваю вам. Уявляю, яким страшенним ударом була для вас ця новина. Проте я вважаю великим щастям поломку двигуна, яка затримала вас у порту. І маю великі сподівання, що ви зможете розповісти про речі, конче необхідні нам для розв'язання цієї таємниці.

— До ваших послуг, пане. Питайте про все, що вважаєте необхідним.

— По-перше, коли не помиляюсь, у цю подорож вас відрядив батько?

— Достеменно так, пане. Я одержав телеграму з наказом без зволікань виїхати до Буенос-Айреса, а звідти через Анди до Вальпарайсо і далі до Сантьяго.

— І яка мста цієї подорожі?

— Уявлення не маю.

— Що?!

— Мені про це нічого не відомо. Дивіться самі. От телеграма.

Слідчий взяв її і прочитав уголос.

— «Негайно виїжджай Шербур, сідай «Анзору», що відпливає завтра Буенос-Айреса. Кінцевий пункт Сантьяго. Подальші інструкції чекатимуть тебе Буенос-Айресі. Не запізнися пароплав. Справа надзвичайно важлива. Рено».

— І що, раніше про це не було жодного слова в листах?

Жак Рено заперечно хитнув головою.

— Це перший і останній раз, коли батько згадував про це. Певна річ, я знав, що, проживши у Південній Америці так довго, він, безумовно, мав там багато ділових зв'язків і інтересів. Але я ніколи не чув, що він збирається відрядити мене туди.

— Ви, пане Рено, звісно, жили у Південній Америці?

— Тільки в дитинстві. А освіту здобув у Англії і майже завжди залишався там на канікули. Тому я знаю Південну Америку значно гірше, ніж можна було б сподіватися. Бачите, війна почалася, коли мені було сімнадцять…

— Ви служили в британських військово-повітряних силах?

— Так, пане.

Пан Оте ствердно хитнув головою і повів розслідування далі по вже добре відомій схемі. Відповідаючи на його запитання, Жак Рено впевнено заявив, що йому нічого не відомо про ворогів, котрі могли бути у батька в Сантьяго чи в іншому місці; останнім часом не помічав жодних змін у поведінці батька і що при ньому ніколи не згадували про «секретні папери».

Пан Оте на хвилину замовк.

— Пане слідчий, мені б хотілося поставити кілька запитань, — тихим, спокійним голосом проказав пан Жіро.

— Будь ласка, пане Жіро, — холодно відповів слідчий. Жіро підсунув свій стілець трохи ближче до столу.

— Ви були в добрих стосунках з батьком, пане Рено?

— Певна річ, — відповів юнак гордовито.

— Ви стверджуєте це?

— Так.

— Жодних, навіть дрібних суперечок?

Жак знизав плечима:

— В усіх інколи трапляються невеликі непорозуміння, розбіжність поглядів…

— Безперечно. Але людина, котра твердила б, що саме напередодні вашого від'їзду до Парижа поміж вами і батьком сталася люта сварка, безсумнівно, зводила б на вас наклеп?

Я не в змозі був не захоплюватися майстерністю Жіро. Він не брехав, коли вихвалявся: «Я все знаю». Його запитання явно викликало в Жака Рено розгубленість.

— Між нами було… було непорозуміння, — визнав він.

— А-а, непорозуміння! І під час цього непорозуміння чи не сказали ви таке: «Коли ти помреш, я зможу робити, що мені заманеться»?

— Можливо, — пробурмотів юнак. — Не пам'ятаю…

— І чи не сказав у відповідь на цю вашу заяву батько: «Але я ще не вмер!» На ще ви відказали: «Шкода!»

Юнак лише нервово перебирав речі, які лежали перед ним на столі.

— Я наполягаю на відповіді, пане Рено. Будь ласка, — різко проказав Жіро.

Жак вигукнув щось сердито і кинув на підлогу важкий ніж для розрізання паперу.

— Добре, я розповім. Так, ми з батьком посварилися. Можливо, я й випалив усі ці слова, бо так розсердився… Не пам'ятаю, що й казав. Я був украй розлючений, готовий вбити його тієї миті — чуєте? А тепер робіть які завгодно висновки! — Він з викликом відкинувся на спинку стільця.

Жіро посміхнувся, відсунув трохи стільця од столу й сказав:

— В мене все. Ви, безумовно, бажаєте вести розслідування далі, пане Оте?

— О, так, — відказав пан Оте. — Через що ж ви посварилися?

— Відмовляюся відповідати на це запитання.

Пан Оте випростався.

— Пане Рено, із законом не жартують! — гримнув він. — Чого ви посварилися?

Лице молодого Рено спохмурніло. Але тут пролунав спокійний і впевнений голос Еркюля Пуаро.

— Я скажу вам, добродію Оте, коли це вас цікавить.

— А ви знаєте?

— Певна річ, знаю. Сварка зчинилася через панночку Марту Добрей.

Рено рвучко підхопився з стільця.

— Це правда, пане?

— Так, — Жак схилив голову. — Я кохаю панночку Добрей і жадаю побратися з нею. Коли я розповів про це батькові, він страшенно розлютився. Цілком природно, я не міг слухати, як ображають мою кохану, і теж втратив терпець.

Пан Оте повернув голову і подивився на пані Рено.