Читати книгу - "Багаті і бідні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Перестань, — Оленка штурхнула його вбік, — я ж серйозно.
— Я теж, — Славко отримав агресивний погляд від Оленки.
— Ярославе, — Оленка завжди називала людей повними іменами, коли не знала як впоратись із ними, — я не жартую. Для мене дуже важливо, щоб мати була спокійна за мене. Я ще ніколи…
— Що ніколи… — Славко зупинив машину на світлофорі, але не перевів погляд на Оленку. Він знав — вона хоче уникнути відповіді, але нічого не приходить на думку.
— Я ще ніколи не знайомила маму з чоловіками, — Оленчин голос прозвучав так винувато, що Славкові стало трохи не по собі. Він не вірив своїм вухам.
— Не може цього бути. Тобі ж не п’ятнадцять років. І ти така красива дівчина.
— У мене був хлопець в університеті… Правда зовсім недовго. Він не хотів знайомитись з батьками. Для нього я не була кимсь важливим.
— Оленко… — Славко повертав кермо.
— Тому, розумієш, мені дуже важливо, щоб ви порозумілися з мамою.
— А у тебе є якісь причини сумніватись у цьому?
Оленка задумливо похитала головою.
Авто під’їхало до автовокзалу.
— Он мама. У вишневому пальті.
Славко загальмував біля входу до великої будівлі, помальованої у бридкий синюватий колір.
— Я ж казав запізнимося.
Оленчина мама повільно повернула голову.
Оленка не втрималась і побігла обніматися-цілуватися. Вона скучила за матусею. Їй завжди здавалось, що пройшло кілька років, навіть якщо вони бачились лише вчора.
— Мамо, вибач, що довелось чекати, то я довго збиралась. Славко мене підганяв.
Оленка тримала маму за тендітні руки у теплих рукавицях.
Славко підійшов і, привітавшись, мовчки взяв сумки і поніс до машини.
— Це він, — йдучи слідом прошепотіла Оленка мамі на вушко.
У її голосі ковзнула гордість. Вона справді гордилась своїм Славком. Тим, що він такий сильний, мужній і правильний. Тим, що він кохає її.
Коли на другому курсі Оленка почала зустрічатись з аспірантом, мама дуже негативно відгукувалась про нього. «Оленко, це — не чоловік! Подивись який він худий і зелений, який незграбний, неорганізований. Та й ти йому не дуже потрібна», — дорікала мама.
Оленка й сама це знала, але мама відверто вигорнула усі її думки й перестороги. А тепер Оленці нема чого боятись. Її Славка важко було розкритикувати.
— Сідайте наперед, Ганно Максимівно, — Славко відчинив передні двері машини.
Оленка згадала, що забула їх познайомити.
— То ви вже заочно знайомі. Мамо, це — Славко. Славко — це моя мама, Ганна Максимівна.
Оленка встромила голову між сидіннями і голосно говорила. Їй здавалося, що її нечутно спереду.
— Дуже приємно, Славку, — жінка щиро посміхнулась. «Заможний. Он яка машина! Але вихований», — відзначила для себе Оленчина мама. Вона вважала всіх багатіїв виключно грубіянами і нездарами.
— Навзаєм.
Славко повернув голову до жінки і посміхнувся. Дрібні зморшки розбіглись біля його сяючих очей.
— Пропоную закинути речі до Оленки і поїхати кудись поїсти.
— Так, мамо, будемо святкувати, — радісно обізвалась Оленка.
— Добре, будемо святкувати, — погодилася мама, — але я б трохи відпочила з дороги.
— От і домовилися, — полегшено зітхнув Славко. Він відчув, що сподобався цій жінці.
Оленчина мама тихенько сиділа і слухала їх теревені.
Оленка багато говорила і сміялась, Славко інакше реагував на напругу. Намагався чимось зачепити не надто говірливу матір дівчини.
Вдома мама трохи відтанула, бо дорогою була хоч і ввічливою, але такою суворою, якою її навіть Оленка ніколи не бачила. Вона уважно розглянула свою донечку й нарешті тепло всміхнулася.
— Ти молодець, Оленко. Нарешті одягнулася як слід. Бачиш, можна і тепло, і модно вбиратись.
Оленка одягла товстий довгий гольф майже до коліна і джинси, які заправила у високі чоботи. Волосся тоненькими потічками стікало на плечі, а очі стривожено сяяли. Вона чекала маминого вироку.
— Мамо, — Оленка вирішила бути дорослою, — поговорімо. Я розумію, що…
— Оленко, усе добре. Не хвилюйся, — жінка посміхнулась, від чого в Оленки побігли мурашки по спині.
Так мама посміхалась, коли уникала відповіді. Коли батько пішов від них, Оленці частенько доводилось бачити на материному обличчі цю посмішку. Мати всадила доньку на диванчик і заходилась готувати чай.
— Тортика відрізати?
— Мамо!
— Вибач, забула. Дієта.
— Мамо, яка дієта? — Оленка плеснула у долоні. — Зараз Славко поговорить по телефону і ми не матимемо нагоди залишитись наодинці.
Ганна Максимівна виглянула з кухні на можливого зятя.
Славко ходив коридором і щось наполегливо доводив по мобільному, розмахував руками і активно жестикулював. Він був зосереджений, але не напружений. Наче йому були не властиві негативні емоції.
— Оленочко, зараз втрьох поговоримо. Я зовсім не знаю твого Славка, що я можу сказати. На вигляд він, звичайно, справжній богатир.
Оленка скептично посміхнулась і, відкусивши шматочок торта, відставила тарілку на інший бік столу. Як усі жінки, Оленка, коли нервувала, тяглась до солодкого.
— Як ви тут? — Славко повернувся на кухню й спонтанно поклав руку Оленці на плече. Вона відсмикнулась.
— Це нічого, — мама повернулась від плити. — Ви нещодавно познайомились, кипить пристрасть. — Я все розумію.
Оленка розгубилась і підперла голову тонкою долонею. Вона знала зараз мама виголосить промову.
— Ганно Максимівно… — почав Славко.
Мама зупинила його жестом.
— Але чи не надто швидко у вас усе відбувається, — нарешті сказала жінка те, що її найбільше хвилювало.
Оленка підперла голову другою рукою і опустила вії. Вона знала, що мама хвилюється за неї, адже крім недовгого роману в університеті, у неї не було серйозних стосунків. А тут усе так швидко закрутилось. Чого вартувало Оленці набратись сміливості і признатись мамі, що вона святкуватиме Новий рік зі Славком. «З ким?», — такого збентеженого маминого голосу Оленка ще ніколи не чула.
Зі спогадів Оленку витяг магічний низький тембр коханого. Славко вирішив як відповідальний чоловік взяти ініціативу в свої руки.
— Ганно Максимівно, я розумію, вам здається, що наші з Оленкою стосунки надто швидко розвиваються, що ми мало знайомі. Вас, звичайно, непокоїть ще й різниця у віці…
Оленка і мама підняли очі на Славка. Він стояв посеред кухні зі своїм улюбленим горнятком, з якого парував ароматний зелений чай.
Тепер у Оленчиному домі у нього була і своя подушка, і своє крісло, і своя зубна щітка. Він майже переїхав до Оленки, що їй дуже подобалось.
— Так, ми знайомі недовго, але у нас відверті стосунки. Ми щирі один з одним, а це — головне. Різниця у віці не має жодного значення. Зрештою, не така вона вже й велика. І я справді люблю вашу доньку, — Славко пригорнув Оленку до себе.
Ганна Максимівна ледь не пустила сльозу. Вона глянула на свою донечку в обіймах чоловіка і зрозуміла, що та щаслива.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багаті і бідні», після закриття браузера.