read-books.club » Детективи » Зашморг 📚 - Українською

Читати книгу - "Зашморг"

96
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зашморг" автора Аркадій Григорович Адамов. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 55
Перейти на сторінку:
Вона все в собі переживала, слівця з неї не витягнеш. Матуся наша їй завжди казала, коли ще дітьми були: «Не мовчи, розкажи, самій полегшає». А Вірочка стисне губки, насупиться й так іде. Вона ще, знаєте, дуже горда була, — додає Ніна таким топом, немов повідомляє про якийсь гандж або фізичний недолік.

І тон цей нагадує мені зовсім про інше.

— Здається, Віра хворіла? І путівку їй важко було дістати цього року влітку?

— Хто вам це сказав? — ображається Ніна. — Та Вітя яку хочете путівку їй міг дістати. Куди хочете.

— Чому ж вона не поїхала влітку?

— Не хотіла.

— Можливо, начальник не відпустив?

— Та що ви? Він її просто благав. Господи, мені б такого начальника.

— Але чому все-таки Віра не хотіла їхати лікуватися влітку? — запитую я.

— Я ж сказала — не знаю. Але я їй чомусь не вірю.

— Ніно, — серйозно кажу я, — це не просто цікавість, адже ми досі не знаємо, що сталося з Вірою.

Ніна відвертається. Я відчуваю, що її душать сльози. Раптом вона вигукує:

— Тому що не хотіла зустрічатися з однією людиною. Ясно вам?

— Не зовсім. Хто ця людина?

— Не знаю. Ну, слово честі, не знаю. — Вона притискає руки до грудей. — Це вже я сама здогадалася. Вірочка мені нічого про нього не казала. Ну нічогісінько! Немов я чужа їй була. Вона не вірила, що я її зрозумію. От чому. А хто ж її зрозумів би, як не я, її сестра? У нас же більше нікого на світі немає. Ой господи! Адже це у мене на світі нікого немає!..

Вона затуляє руками обличчя і гірко ридає вперше за весь час нашої розмови. Мені здається, що вона тільки зараз по-справжньому зрозуміла, яке горе її спіткало.

Я курю і чекаю, коли вона заспокоїться. Я не можу, та й не хочу її втішати. Нарешті вона зрозуміла. То нехай же і переживе це по-справжньому. Поступово Ніна заспокоюється, витирає сльози і важко зітхає.

А мене раптом осяйнула одна думка.

— Ніно, — кажу я, — покажіть мені Вірин альбом з фотографіями. Є у неї такий альбом?

— Звичайно, є, — відповідає Піна. — Вона там зовсім маленькою знята, з матусенькою. І зі мною теж. А потім школяркою. Така гарненька. Зараз я вам покажу.

Їй, певно, і самій схотілося заглянути у цей альбом. Вона квапливо порпається у шухлядах туалетного столика і нарешті витягає невеличкий альбом для фотографій у пухкій кольоровій обкладинці. Одні фотографії встановлено у прорізи цупких сторінок, а інші просто лежать між сторінками; Це, мабуть, останні.

Ми з Ніною поволі, обережно гортаємо сторінки. Маленька дівчинка, просто клубочок спочатку, поступово стає незграбним цибатим підлітком і, нарешті, стрункою, дуже гарною дівчиною з великими замріяними очима.

Ніна щось розповідає мені, щось, хвилюючись, згадує із подій тих, дитячих, років. Я не дуже вдумуюсь у її слова. Я чекаю, коли вона візьме до рук і почне перебирати останні Вірині фотографії.

Ось вони!.. А он і те, що мені потрібно!

Незабаром я прощаюсь. Ніна проводжає мене до дверей. Вона ще залишається. Їй хочеться побути наодинці. Наодинці. Але в Ніниних очах такий відчай, що я пробачаю їй усе, чого вона зайвого наговорила мені за ці дві години. Мені зараз здається, що так сильно, як вона, Віру ніхто не любив.

Я приїжджаю до себе у відділ, і Петя Шухмін повідомляє, що Кузьмич і Віктор Анатолійович Ісаєв, наш слідчий, кудись виїхали. Я розумію, що вони зайняті Мухіним, тільки Мухіним, це зараз найголовніше. Озброєний бандит на волі!

— Самі взялися, — багатозначно закінчує Петя. — А тобі Віктор Анатолійович доручив допитати Зінченка.

Отже, мене чекає нелегкий допит. Треба спробувати встановити з Зінченком той невидимий, але завжди виразно відчутний психологічний контакт, без якого потрібних наслідків домогтися буває важко. А мені треба, щоб Зінченко здійснив своєрідний «подвиг» і все чесно розповів про те, що сталося тиждень тому, пізно ввечері, на напівтемному, безлюдному будівельному майданчику, біля глибокого котлована.

При цьому я ще сподіваюсь, що Зінченко сьогодні вночі не дуже второпав, хто саме його так міцно притиснув у дверях сарая, коли він намагався накивати п'ятами. Із слів Петі, Зінченко досі ледве повертає шию і скрикує при кожному різкому поруху.

Отже, я дзвоню і прошу привести Зінченка.

Це, виявляється, невисокий, кремезний хлопець із трикутним веснянкуватим обличчям, неспокійними брунатними очима і великим ротом із товстими губами. Довге масне волосся якогось жовто-сірого кольору пасмами спадає йому на плечі. Ось який він, виявляється, модник до всього. На ньому темне, забруднене чимось, пальто і руда бобрикова шапка.

Поглядає на мене Зінченко спідлоба, насторожено і вороже.

— Будемо, Іване, говорити? — запитую я досить миролюбно. — Давай одразу домовлятися.

— Чого це ще я буду домовлятися? — зневажливо посміхається Зінченко. — Що знаю, те й скажу. Ой!..

Він рвучко хапається руками за шию, немов хоче прибити там комара, і обличчя його скривилося од болю.

Після перших «анкетних» запитань про нього самого, на які Зінченко відповідає без особливого бажання, але й не огинаючись, ми поступово переходимо до істотніших справ.

— Завжди разом з Мухіним працювали? — запитую я.

— Еге…

— Не обдурював він тебе?

— Що?! — дивується Зінченко. — Дуже йому треба.

— А чому ви з ним удома не ночували, це ти зрозумів?

— Що тут розуміти? Працювали…

— Де?

— Де, де? На залізниці, ось де!

— Кожну ніч?

— Ну… майже. Ой!..

Зінченко знову невдало повернув голову. Скривившись, він тре собі шию і водночас хитро стріляє в мене брунатними очима.

— А навіщо треба було у сараї ночувати? — продовжую я бити у ту ж саму ціль. — Чому не вдома?

— Федько покликав, я й пішов, — прикидається дурником Зінченко. — Випивка його була.

— А про пістолет у нього ти знав?

— Та звідки?.. — лякається Зінченко.

— І що шукаємо ми вас, теж, значить, не знав?

— Звідки ж мені знати?

— А ми вас шукали, Зінченко. Ви ховалися, а ми вас шукали. І ти це знав, інакше чого б це тобі стільки днів удома не ночувати? І взагалі носа туди не потикати. Нащо у сараї ночами ховатися? Нащо просити, щоб речі тобі сестричка принесла? Виходить, боявся ти, знав, що шукають тебе. А от чому вас шукають, ти знав?

— Та не знав я! — горлає розлючений Зінченко. — Тобі кажуть!.. О-о-ой!..

Він із криком хапається за шию. Від болю у нього навіть сльози виступили на очах. Віддихавшись, він додає:

— Ну, кажу ж, копійку гнали. Підробляли на залізниці. Ну, а потім, — він криво посміхається, боячись поворухнути головою, — випити охота була, з дівками погратися.

1 ... 18 19 20 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зашморг"