Читати книгу - "Гра престолів"

Мейстер був маленьким сіреньким чоловіком. Очі в нього теж були сірі, але меткі й гострі. Волосся, де залишилося, сиве. Вовняна мантія також була сіра, облямована білим хутром,— у кольорах Старків. Усередині широких рукавів були кишеньки. Лувін повсякчас щось ховав у них або діставав: книжки, записки, дивні предмети, дитячі іграшки. В рукавах його таїлося стільки всього, що Кетлін дивувалася, як мейстер Лувін здатен підносити руки.

Дочекавшись, коли зачиняться двері, мейстер заговорив.

— Мілорде,— звернувся він до Неда,— вибачте, що урвав ваш відпочинок. Мені залишили повідомлення.

— Залишили? — роздратовано перепитав Нед.— Хто? Був посланець? Мені нічого не казали.

— Посланців не було, мілорде. Але поки я дрімав, у обсерваторії на столі хтось поставив різьблену дерев’яну скриньку. Слуги нікого не бачили, але, швидше за все, повідомлення залишив хтось із почту короля. З півдня більше ніяких гостей не було.

— Різьблену скриньку, ви кажете? — перепитала Кетлін.

— У ній лежало кілька чудових оптичних скелець для обсерваторії, схоже, привезених з Мира. Мирським оптикам немає рівних.

Нед нахмурився. Кетлін знала: на такі розмови в нього ніколи не ставало терпіння.

— Оптичні скельця? — зронив він.— І який стосунок це має до мене?

— Я запитав себе те саме,— мовив мейстер Лувін.— І стало ясно, що йдеться про щось більше, ніж здається.

— Оптичне скло — знаряддя, яке дозволяє краще бачити,— поїжилася Кетлін попід важкими хутрами.

— Атож,— погодився мейстер, запустивши палець під знак свого ордену: до шиї попід мантією тісно прилягав важкий ланцюг, усі ланки якого були викувані з різного металу.

Кетлін відчула, як її знову прошив страх.

— То що ж нам слід краще роздивитися?

— Саме це я себе й запитав,— мовив мейстер Лувін, витягаючи з рукава туго скручений аркуш паперу.— Справжнє повідомлення ховалося у подвійному дні; я знайшов його, коли розібрав скриньку, в якій принесли оптичне скло, але ця записка не для моїх очей.

— Тоді дайте її мені,— простягнув руку Нед.

Лувін не поворухнувся.

— Перепрошую, мілорде. Це повідомлення і не для вас. Тут написано: особисто для леді Кетлін. Можна мені підійти?

Кетлін кивнула, боячись заговорити, щоб голос не зрадив її. Мейстер поклав аркуш на столик поряд з ліжком. Запечатано лист було краплею блакитного воску. Вклонившись, Лувін позадкував.

— Залишіться,— звелів йому Нед. Голос у нього був суворий. Він перевів погляд на Кетлін.— Що там? Міледі, ви тремтите!

— Мені лячно,— зізналася Кетлін. Дрижачою рукою вона потягнулася до столу й узяла аркуш. Забуті хутра впали, оголюючи тіло. На блакитному воску виднілася печатка дому Аринів — сокіл на тлі місяця-повні.— Це від Лайси,— поглянула Кетлін на чоловіка.— Навряд чи лист нас порадує. Він сповнений горя, Неде, я це відчуваю.

— Розпечатуй,— потемнівши з обличчя, нахмурився Нед.

Кетлін зламала печатку.

Очі її пробігли по рядках. Спершу вона нічого не могла зрозуміти. А тоді згадала.

— Лайса вирішила не ризикувати. Коли ми з нею були маленькі, то вигадали собі секретну мову.

— То ти змогла прочитати?

— Так,— кивнула Кетлін.

— Тоді перекажи нам.

— Мені ліпше піти,— сказав мейстер Лувін.

— Ні, не треба,— заперечила Кетлін.— Нам знадобиться ваша порада.

Відкинувши хутра, вона злізла з ліжка. Коли вона перетинала кімнату, їй здалося, що нічне повітря холодить оголену шкіру, як могильний протяг.

Мейстер Лувін відвів очі. Нед мав шокований вигляд.

— Що ти робиш? — запитав він.

— Запалюю вогонь,— пояснила Кетлін. Відшукавши сукню, вона натягнула її, а тоді опустилася навколішки перед холодним коминком.

— Мейстер Лувін...— почав був Нед.

— Мейстер Лувін прийняв усіх моїх дітей,— перебила його Кетлін.— Зараз не час для удаваної скромності.

Запхавши аркуш поміж трісок, вона причавила його згори дровами.

Перетнувши кімнату, Нед узяв її за руку й підняв на ноги. Наблизив до неї обличчя.

— Міледі, кажіть! Що було в записці?

Кетлін напружилася.

— Попередження,— неголосно сказала вона.— Якщо у нас є голова на плечах, ми його послухаємося.

— Продовжуй,— вдивлявся Нед їй в обличчя.

— Лайса пише, що Джона Арина вбили.

— Хто? — дужче стиснув їй руку Нед.

— Ланістери,— сказала вона.— Королева.

Нед відпустив її руку. На шкірі лишилися глибокі червоні відмітки.

— Боги,— прошепотів він хрипко.— Твоя сестра хвора від горя. Вона не відає, що каже.

— Відає,— заперечила Кетлін.— Лайса імпульсивна, це правда, але цього листа вона добре продумала й мудро сховала. Вона усвідомлювала: якщо він потрапить у чужі руки, для неї це означатиме смерть. Коли вона так ризикнула, значить, має докази, не самі підозри,— поглянула Кетлін на чоловіка.— Отепер у нас точно не лишилося вибору. Тобі доведеться стати правицею короля. Доведеться їхати з ним на південь, щоб дізнатися правду.

Вона миттю побачила, що Нед дійшов геть іншого висновку.

— Моя правда тут. Південь — гадюче кубло, в яке мені ліпше не потикатися.

Лувін смикнув ланцюг, який натирав м’яку шкіру на шиї.

— Правиця короля має велику владу, мілорде. Владу дізнатися правду про смерть лорда Арина й поставити його вбивць перед королівським судом. Владу захистити леді Арин і її сина, якщо справдяться найгірші підозри.

Нед безпомічно роззирнувся спальнею. Кетлін усім серцем тягнулася до нього, але розуміла, що зараз не найкраща мить обійняти його. Спершу вона має виграти цей двобій — заради дітей.

— Ти кажеш, що любиш Роберта як брата. Лишив би ти свого брата в оточенні Ланістерів?

— Забрали б вас обох Чужі,— похмуро пробурмотів Нед. Відвернувшись, він підійшов до вікна.

Кетлін мовчала, мовчав і мейстер. Вони тихо чекали, поки Едард Старк мовчки прощався з любою домівкою. Коли нарешті він відвернувся од вікна, голос у нього був утомлений і зажурений, а в кутиках очей ледь-ледь просвічувалася волога.

— Одного разу на поклик короля на південь вирушив мій батько. Додому він уже не повернувся.

— Інші часи,— сказав мейстер Лувін.— Інший король.

— Так,— похмуро мовив Нед, сідаючи в крісло біля коминка.— Кетлін, тобі ліпше залишитися тут, у Вічнозимі.

Його слова пронизали її серце холодом.

— Ні,— заперечила вона, зненацька злякавшись. Це що, кара? Не бачити більше його обличчя, не відчувати на собі його долонь?

— Так,— мовив Нед таким тоном, що ясно було: сперечатися немає сенсу.— Поки я буду в Роберта на побігеньках, тобі замість мене доведеться правити Північчю. У Вічнозимі завжди має лишатися хтось зі Старків. Робу вже чотирнадцять.