Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Самостійництво П. Скоропадського в період його співпраці з УСХД від 1920 р. низка істориків неправомірно й автоматично переносить на квітень — листопад 1918 р., коли гетьман виразно перебував під впливом російської великодержавної ідеології і був політичним росіянином. Про ментальні російські культурні й державні пріоритети П. Скоропадського свідчать його «Спогади», які В. Липинський відмовився повністю друкувати в «Хліборобській Україні» через їх проросійський характер.

Безперечно, держава П. Скоропадського мала поважні досягнення в царині будівництва національної культури (українські університети в Києві, Кам’янці, Полтаві, гімназії, Українська академія наук, театр, музей тощо), що вона здійснювала у співпраці з націо­нал-демократами, та досягнення на міжнародній арені (визнання України як незалежної держави низкою країн Європи). Але від початку своєї державності вона, передусім через діяльність більшості державних службовців, переймалася здебільшого перетворенням України на базу відродження Великої Росії із царем на чолі. Сам П. Скоропадський визнавав, що його мрією була федеративна Росія з Україною як частиною російського простору. До самостійництва його штовхала кайзерівська Німеччина, що хотіла мати в Україні свого союзника, який остаточно розірвав усілякі стосунки політичного характеру з Росією.

Саме амбівалентністю Скоропадського та його оточення, москвофільством його суспільної бази ми зобов’язані сумнозвісній федеративній грамоті П. Скоропадського й повстанню проти нього Директорії.

П. Скоропадський орієнтувався не на Хліборобсько-демократичну партію В. Липинського, Д. Донцова і М. Міхновського та братів Шеметів, що вважалося цілком логічним, коли б гетьман справді бажав принципового незалежницького курсу країни, а на проросійський Протофіс і Союз земельних власників, які були силами російського капіталу та поміщицтва, і складалися переважно з колишніх діячів великодержавних, монархічних і чорносотенних партій. Для Скоропадського і Липинський з Донцовим, і навіть Д. Дорошенко були занадто крайніми українськими шовіністами, «щирими». Натомість зразком українця для гетьмана були такі представники українських сил, як В. Науменко, М. Василенко, котрі стояли на мало­російських позиціях. Гетьман намагався балансувати, зберігаючи третю нейтральну лінію між УХДП і Протофісом, але через перевагу російських сил став виразником їхнього політичного інтересу. Українським політиком П. Скоропадський став уже в еміграції і передусім завдяки ідеологічному впливу В. Липинського.

Хто кращий державник: М. Грушевський чи П. Скоропадський?

Часто історики-державники П. Скоропадського представляють кращим державником за націонал-демократа М. Грушевського. На їхню думку, гетьман був досвідченим землевласником і ліпше розумів, як будувати державу, ніж інтелігент Михайло Грушевський. Ці умовиснов­ки наводять з апріорі висловлених у «Листах до братів-хліборобів» В. Липинським ідеальних думок про те, чим консерватизм є кращим за анархізоване республіканство. Однак завжди треба розуміти не тео­ретичні побудови, а практику Української Держави П. Скоропадського. Насправді, у 1918 р. П. Скоропадський не був українським державником, він намагався зберегти в Україні лад старої російської держави, спираючись на російськокультурні кола поміщицтва і підприємців, які ворожо ставилися до свідомого українства. П. Скоропадський не визнавав постулатів традиційної української політичної лінії від середини ХІХ ст.: понять «українська етнічна територія», «галицький П’ємонт», спільна українська культура для підросійської України не знав і не розумів. Не знав він і літературної української мови, вважаючи її тодішню версію «галичанським витвором». Попри мирний перепочинок не зміг провести аграрну реформу, щоб спертися на заможних селян. Не знайшов гетьман і компромісу із соціалістами нерадикального табору. Орієнтувався на Білу Росію, фактично був союзником А. Денікіна, який щодо питання національної політики був класичним ретроградом і україножером. Був противником галичан, не намагаючись використати їхній великий державотворчий потенціал, сліпо вірив у значення російської культури для України.

Натомість М. Грушевський, борючись від кінця ХІХ ст. за автономію України у складах обох імперій — Російської і Австрійської, — фактично готував Україну до сприйняття незалежницьких постулатів. Він продовжував справу кирило-мефодіївців, які за свого федеративного бачення перспектив України не відкидали ідеї її окремішності (Т. Шевченко і П. Куліш). Проголошуючи курс на будівництво осібної української культури, М. Грушевський будував теоретичні та культурні засади до творення суспільно-культурного кордону між Росією та Україною. Його «Історія України-Руси» стала науковим підґрунтям для проголошення українськими партіями курсу на політичну окремішність України. Використавши політику «Нової ери» і курс «Галичина — український П’ємонт», М. Грушевський на галицькому ґрунті створив фактичну Українську академію наук — НТШ, устійнив літературну мову Товариства, яка стала прообразом усеукраїнського правопису. Він підготував кадри нової інтелігенції, котра питання національної окремішності ставила на чолі своєї громадської діяльності. Нарешті, М. Грушевський у книжці «На порозі Нової України» (березень 1918 р.) ствердив конечність української незалежності, необхідність будівни­цтва самостійної України та кінець московської орієнтації. М. Грушевський — один із батьків ІV Універсалу Центральної Ради, ініціатор підписання угоди з Німеччиною в березні 1918 р. Безперечно, М. Грушевський при всіх своїх закликах до федералізму й до революції і після («Завдання партії соціалістів-революціонерів», 1921 р.) був реально справжнім самостійником, на відміну від федераліста Павла Скоропадського у квітні-листопаді 1918 р.91

Значення Берестейської угоди 1918 р. та чи були німці окупантами?

Берестейський мир — великий тріумф української дипломатії, яка вивела Україну на міжнародну арену й попри те, що протиставила УНР Антанті, дала змогу Україні перетворитися із суб’єкта на об’єкт історичного процесу. Берестейський мир дав можливість перемогти більшовицьку анархію, що запанувала в Києві, і уможливив повернення до влади в Києві Центральної Ради. Згідно з Берестейською угодою Україна одержала найбільшу територію своєї держави, яку вона не має навіть сьогодні. До складу України входила вся українсько-етнічна Берестейщина, Гомельщина, Мозирщина (тепер Білорусь), з нинішніх російських територій Україна одержала шмат Донщини — міста Ростов-на-Дону і Таганрог. За таємною частиною угоди Німеччина та Австро-Угорщина визнавала західний кордон України по етнічних територіях по Сяну і Західному Бугу (Перемишль мав бути українським), а також погоджувалася на поділ Галичини на два коронних краї: український і польський. Берестя розв’язало психологічну проб­лему українських політиків дивитися на міжнародну політику, зважаючи на російський державний інтерес. Вона покінчила з т. зв. «песім обов’язком супроти Москви» (М. Грушевський).

Інша проблема, пов’язана з цим, — чи вважати німецькі війська за старою традицією комуністичної пропаганди окупаційними силами. Коли більшовицькі війська, що воювали з УНР, такими, безсумнівно, треба вважати, то німецьке військо прийшло в Україну як союзна УНР військова формація. Ми можемо казати про надуживання німецьких команд проти селянства, про акти репресивних заходів проти деяких сіл, але юридичних підстав говорити про окупаційну армію Німеччини не має підстав. Коли порівняти діяльність червоних загонів більшовицької армії в Україні стосовно реквізиції зерна з німецькими командами, які це зерно брали в певних домовлених з УНР межах, то відмінність буде не на користь російських більшовиків. Це порівняння якраз і свідчить про окупаційну сутність комуністичного режиму в Україні в період національної революції.

Більшовизм як російське явище; відмінність між українськими лівими і російським комунізмом

Свого часу Микола Бердяєв писав про більшовизм як питоме російське враження92, незалежно від нього цю думку висловив і Євген Маланюк93. Для нас важливим є такий момент: чи маємо підстави говорити про український більшовизм періоду Української революції. Безперечно, невеликий відсоток більшовиків українського походження в РКП(б) був, але більшість комуністів мала все ж російське та єврейське походження та