Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Незважаючи на здобуття незалежності в 1991 р., українські історики й досі використовують поняття «радянський» на означення системи влади, принесеної більшовиками. Проте ніякої «радянської» влади апріорі не існувало. Радянська форма державності відійшла в небуття після розгону Установчих Зборів у Росії. Уживаючи форму «радянський» стосовно України, ми вносимо плутанину, бо Центральна Рада якраз і була радянською формою державності, значно більшою, ніж «Совєти народних депутатів». До її складу входили всі соціалістичні партії і не лише українські, а й російські, єврейські, польські. Хіба не одержали всенародної легітимації на виборах, бо почався більшовицький наступ. Також правим силам було відмовлено в представництві.

Якщо брати до уваги диктатуру пролетаріату як тоталітарно-деспотичну форму влади однієї партії, то такий усталений вислів, як «радянський режим», втрачає будь-який внутрішній зміст. Бо радянський режим апріорі не може бути тоталітарним.

Чи варто оцінювати діячів, що підтримали більшовицьку Росію як колаборантів?

Досі в Україні колаборацію кваліфікують лише як співпрацю українців з німецьким окупаційним режимом 1941—1945 рр. До того ж до колаборантів несправедливо зараховують представників українського місцевого самоврядування. Насправді, колаборація розпочалася значно раніше, коли багато українців підтримали російську більшовицьку окупаційну армію у 18—20-х роках ХХ ст. Ця колаборація мала два суттєвих різновиди:

1) колаборація з надією збудувати в Україні ліву (комуністичну) незалежну державу. Власне, таку колаборацію з примусу обставин можна вважати вимушеною — меншим злом. До неї належали українські діячі боротьбистської та укапістської партій, а також деякі члени РКП(б), що були свідомими українцями: В. Еллан-Блакитний, М. Скрипник, О. Шумський, П. Любченко, Микола Хвильовий, А. Річицький та ін. За суттю вона була й не зовсім колаборацією, бо ці дія­чі вірили, що будують ліву незалежну Україну;

2) колаборація за свідомим вибором окупанта як свого ідейного союзника. Остання в Україні мала масовий характер і охопила перед­усім непартійну масу пересічного загалу, який мислив категоріями «єдиної неділимої».

Боротьба з російською національною ідеєю, «русским миром»

Українська революція 1917—1921 рр. не лише започаткувала українську державу новітнього часу, а й у ширшому сенсі стала каменем спотикання для поширення російської національної ідеї за межі території колишньої Російської імперії. Ідея українського світу, спроба утворення державного організму на українських етнічних територіях, які реально ледь чи вдвічі перевищують сучасну українську державу, змусили росіян відмовитися від бажання приєднати Боспор і Дарданелли зі Стамбулом до своєї імперії, до домінації на Балканах. Українське військо і повстанські загони зупинили наступ Червоних військ на Європу в 1919—1920 рр.

Українська ідея поклала початок відродженню Кубані, українського населення Вороніжчини і Стародубщини, українців Далекого Сходу, які намагалися утворити далекосхідну українську республіку і навіть Китай, де в Харбіні діяли потужні українські культурно-громадські установи. Кубанці воювали в Збройних силах УНР, постали вищі й середні українські заклади в Катеринодарі та інших станицях, із Вороніжчини походив один з найкращих поетів розстріляного відродження — Євген Плужник. Частиною України були Ростов-на-Дону і Таганрог, а також Берестейщина. Проте доба деукраїнізації і шаленого наступу російського шовінізму в 20—30-х роках ХХ ст. зробили свою справу, ліквідувавши український національний спротив у межах російської держави.

Автономія, федерація, самостійництво: протиставлення чи послідовність дії?

Досі живучими є рудименти української партійної полеміки 20-х років ХХ ст., коли кожна зі сторін ідейного конфлікту намагалася довести свою більшу відданість ідеї незалежної України88. Колишні гетьманці та консерватори доводили винятково своє право говорити про українську державність, відмовляючи в цьому республіканцям (уенерівцям) як нібито лише федералістам, що не сприймали самостійницької ідеї. Багато для цього зробив В’ячеслав Липинський, котрий своїм талановитим словом намагався шукати союзників у «ворожому таборі», але не бажаючи цього, поширив переконання, що всі прихильники республіки були лише федералістами, а тому й зазнала поразки визвольна боротьба українського народу. Лідери ж бо революції — М. Грушевський, С. Петлюра та В. Винниченко — були противниками власної держави.

Натомість республіканці (М. Славинський, П. Чижевський, П. Хри­с­тюк) підкреслювали національно неукраїнський характер гетьманської держави. Вони твердили, що вона була малоросійським конструктом, і, по суті, творили союзну з Росією спільну територію.

Те, що було зрозумілим у часи поразки національної революції, анахроністично сприймається сьогодні. Бо продовжує в часі оте, невідповідне історичній правді, штучне протистояння консерваторів і республіканців, коли другі перших звинувачували в бажанні збудувати панську Україну, а перші — у відсутності державницького інстинкту й нездатності керувати державою.

Насправді ж М. Грушевський був тією людиною, яка виховала більшість національних консерваторів (С. Томашівський, І. Кревецький, почасти й В. Липинський були його учнями)89. Сам федералізм для України був хворобою бездержавності, слабкості громадського життя. Ця слабкість штовхала провід українського руху до пошуку компромісу з переважаючим російським впливом в Україні. Автономія / федерація була компромісом з російською національною ідеєю, але зовсім не запереченням української державності. М. Грушевський та партія соціалістів-федералістів сприймали федералізм як перший етап для здобуття незалежності. М. Грушевський писав, що федерація є наступною фазою самостійності, маючи на увазі утворення європейського союзу в майбутньому. Розчарування поразкою не повинно сьогодні нам застеляти очі на той факт, що і праві, і ліві сили робили одну державну справу, розходилися в тактиці, а не в стратегічній меті.

Різні проекти української державності

Серед істориків уенерівського та гетьманського спрямування є тенденція протиставляти свій напрям іншому, як більш відповідний чи кращий. Часто-густо критикуючи супротивну сторону, останню ставлять ледь чи не в одну шерегу з ворогами української державності. Приміром, боротьбисти, ідучи на співпрацю з більшовиками, на думку гетьманців, зрадили ідею самостійної України, дорівняли себе до окупанта. Або український дідич, підтримавши гетьманську державу, працював на чужу російську монархічну державу, зрадив українську національну ідею.

Інтерпретуючи Українську революцію, потрібно зважати на те, що в Україні мали право на життя обидва проекти побудови національної держави: республіканський і консервативний. І якби якийсь із них переміг, Україна від цього однаково виграла б90. Так на цю справу дивилися справжні патріотично налаштовані діячі. Приміром, Дмитро Дорошенко був членом Генерального секретаріату УНР та в часи УД міністром закордонних справ у кабінеті Федора Лизогуба, В’ячеслав Липинський після падіння П. Скоропадського ще півроку був послом Директорії УНР у Відні, Олександр Лотоцький був і членом Центральної Ради, і міністром сповідань Українсь­кої Держави. Іван Огієнко був ректором Кам’янецького університету за П. Скоропадського та міністром сповідань в урядах Директорії УНР. Із П. Скоропадським у перші місяці хотіли знайти спільну мову С. Петлюра і навіть В. Винниченко. Низка вищого офіцерства служила і в УНР, і у військах УД. Євген Чикаленко дуже засмучувався фактом падіння держави П. Скоропадського через повстання проти нього Директорії УНР. Він вважав, що краще мати напівукраїнську державу з проросійським державним апаратом, ніж одержати російську державність у формі совітської України. Вони з часом можуть українізуватися.

Чи Українська Держава боронила національну самостійність?