Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

палаці та оголосив себе імператором.

— А... Здається, це вас не схвилювало.

— У душі я ридаю, але я вже бачив усе це раніше. Спершу Скаріо, тоді Голтус, а тепер Кабріан. Троє самопроголошених імператорів застрягли у смертельній боротьбі, їхні солдати спустошують землю, а тим часом ті нечисленні міста, що зберегли незалежність, із жахом споглядають це й докладають усіх зусиль, аби врятуватися від цього кошмару, не зазнавши шкоди.

Баяз насупився.

— Я збираюся вирушити на захід. Мушу перетнути Аос, а найближчий міст у Дарміумі.

Легат хитнув головою.

— Кажуть, що Кабріан, який завжди був диваком, остаточно позбувся розуму. Що він убив свою дружину й одружився з трьома рідними доньками. Що він оголосив себе живим богом. Міські ворота запечатані, тим часом як він вишукує в місті відьом, дияволів і зрадників. На публічних шибеницях, які він поставив на кожному розі, щодня з’являються нові тіла. Нікому не дозволяють ні ввійти, ні вийти. Ось які вони, новини з Дарміума.

Джезаль відчув неабияке полегшення, коли Баяз промовив:

— Тоді, певно, треба йти до Аостума.

— Біля Аостума річку вже не перетнути. Скаріо, тікаючи від мстивих військ брата, пробіг мостом і негайно наказав своїм інженерам його знести.

— Скаріо його знищив?

— Так. Диво Старого Часу, що простояло дві тисячі років. Від нього не лишилося нічого. До всіх ваших бід додається ще й те, що пройшли сильні дощі, тож велика річка тепер тече швидко, а вода в ній піднялася. Пройти вбрід ніде не можна. На жаль, цього року ви не перетнете Аос.

— Я мушу це зробити.

— Але не зробите. Я б радив вам покинути Імперію з її нещастям і повернутися туди, звідки ви прийшли. Тут, у Калкісі, завжди намагалися йти середнім шляхом, зберігати нейтралітет і незмінно бути осторонь катастроф, які одна за одною спіткали решту країни. Тут і досі тримаються за звичаї прабатьків. — Він показав на себе. — Містом досі керує імперський легат, як за Старого Часу, а не править якийсь розбійник, якийсь дрібний ватажок чи якийсь фальшивий імператор. — Він обвів млявою рукою розкішну залу, в якій вони перебували. — Тут усупереч усьому змогли зберегти якусь часточку давньої слави, і я не стану цим ризикувати. Тут менш ніж місяць тому побував ваш друг Захарус.

— Тут?

— Він сказав мені, що Ґолтус — законний імператор, і виміг його підтримати. Я повернув його навтіки, відповівши йому так само, як відповім вам. Ми, мешканці Калкіса, вже щасливі. Ми не бажаємо брати участь у ваших своєкорисливих задумах. Припиніть свої втручання та забирайтеся, магу. Даю вам на вихід із міста три дні.

Коли відлуння Нарбиних слів остаточно стихло, запало довге мовчання. Одна довга напружена мить, упродовж якої Баяз супився дедалі сильніше. Тривала вичікувальна тиша, щоправда, не зовсім порожня. Вона була повна страху, що невпинно зростав.

— Ти переплутав мене з кимось іншим? — загарчав Баяз, і Джезаль відчув, що йому необхідно втекти від нього та сховатися за одним із прекрасних стовпів. — Я — Перший з-поміж магів! Перший учень самого великого Джувенса!

Його гнів тиснув Джезалеві на груди великим каменем, витискаючи повітря з його легень і позбавляючи сили його тіло. Баяз підняв м’ясистий кулак.

— Ось рука, що здолала Канедіаса! Рука, що коронувала Харода! Ти насмілюєшся мені погрожувати? Ти називаєш славою минулого оце? Місто, що зморщилось у своїх напіврозвалених стінах, наче якийсь висхлий старий воїн, який ховається в завеликому для себе обладунку своєї молодості?

Нарба зіщулився за столовим сріблом, а Джезаль скривився, серйозно боячись, що легат може щомиті вибухнути та оббризкати залу кров’ю.

— Думаєш, мені не начхати на твоє місто, схоже на розбитий нічний горщик?! — гримів Баяз. — Ти даєш мені три дні?! Та я піду за один!

Тут він розвернувся на підборах і рушив начищеною підлогою до входу. Від осяйних стін і блискучої стелі ще відбивався дзвінкою луною його голос.

Джезаль затримався на мить, ослабнувши й затремтівши, а тоді винувато почовгав геть, проминувши слідом за Першим з-поміж магів нажаханих і стуманілих вартових легата й вийшовши на денне світло.

Стан оборонних споруд

Архілекторові Сульту,

голові Королівської Інквізиції

Ваше Преосвященство,

Я ознайомив зі своїм завданням членів правлячої ради Дагоски. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що вони аж ніяк не зраділи раптовому скороченню своїх повноважень. Моє розслідування зникнення очільника Давуста вже почалося, і я впевнений, що воно невдовзі принесе результати. Найближчим часом я почну оцінювати оборонні споруди міста, а також вживу всіх заходів, необхідних для забезпечення неприступності Дагоски.

Ви скоро отримаєте від мене звістку. А доти служу та корюся.

Занд дан Ґлокта,

очільник Дагоски

онце важким тягарем налягало на напіврозвалені бійниці. Тиснуло крізь капелюх на схилену Ґлоктину голову. Тиснуло на понівечені плечі Ґлокти крізь чорний плащ. Воно мало не витискало з нього всю воду, мало не вичавлювало з нього життя, мало не валило його на коліна. «Прохолодний осінній ранок у чарівній Дагосці».

Якщо сонце атакувало його згори, то солоний вітер ішов на нього прямо. Він віяв над голим півостровом із порожнього моря, гарячий і повний задушливого пилу, бив по суходільних стінах міста й осипав усе солоним піском. Він щипав спітнілу шкіру Ґлокти, збивав вологу з його вуст, лоскотав йому очі й витискав із них колючі сльози. «Можна подумати, ніби мене хоче позбутися навіть погода».

Практик Вітарі обережно йшла парапетом поряд із ним, витягнувши руки, як циркачка на канаті. Ґлокта насуплено подивився на її довготелесу чорну постать на тлі блискучого неба. «Вона могла б так само легко йти тут, унизу, і більше не робити з себе посміховисько. Але так принаймні завжди є шанс, що вона впаде». Суходільні стіни були заввишки щонайменше двадцять кроків. Уявивши, як улюблений практик архілектора оступається, ковзає й летить із валу, чіпляючись руками за порожнечу, Ґлокта дозволив собі ледь помітну усмішку. «Може, під час смертельного падіння вона розпачливо закричить?»

Але вона не падала. «Сучка. Без сумніву, обдумує свій наступний звіт для архілектора. „Каліка й далі борсається, як риба на березі. Він ще не знайшов жодних слідів Давуста чи якогось зрадника, хоч і допитав півміста. Єдина людина, яку він заарештував, — його ж колега з Інквізиції...“».

Ґлокта прикрив очі рукою та примружено глянув на