Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Хе. На п’ятнадцять більше, ніж треба.

— Дехто міг би сказати, що на шістнадцять більше, ніж треба, і жоден з них не був привітним до мандрівників. У плані вбивств Стара Імперія пропонує жертві доволі широкий вибір. Але загинути можна не тільки від людської руки.

— Справді?

— О Боже, та справді! Природа залишила на нашому шляху багато страхітливих перешкод, тим паче, що зараз швидко наближається зима. На захід від Калкіса простягається широка гладенька рівнина, відкритий степ на багато сотень миль навколо. Можливо, у Старий Час значна її частина була заселена, оброблялася, її в усіх напрямках перетинали прямі дороги з доброго каменю. Нині більшість тамтешніх міст лежить у мовчазних руїнах, місцевість там перетворилася на мокру від злив дичавину, від доріг лишилися стежки з битого каменю, що заводять необачних у грузькі болота.

— Болота, — пробурмотів Логен, поволі хитаючи головою.

— Є й дещо гірше. Річка Аос, найбільша з усіх річок Земного кола, утворює посередині цього пустища глибоку звивисту долину. Нам доведеться її перетнути, але мостів через неї лишилося всього два: один біля Дарміума, на який слід сподіватися найбільше, та ще один біля Аостума, щонайменше миль за сто на захід від першого. Є й броди, але Аос — річка могутня та швидкоплинна, а її долина глибока й небезпечна. — Лонгфут цокнув язиком. — А потім ми дістанемося Ламаних гір.

— Вони що, високі?

— О, ще й які. Дуже високі й дуже небезпечні. Ламаними їх називають за круті скелі, звивисті яри, раптові й дуже глибокі урвища. Ходять чутки, що там є перевали, але всі їхні мапи, якщо такі й були колись, уже давно втрачені. Подолавши гори, ми попливемо на кораблі...

— Ви збираєтеся перенести через гори корабель?

— Наш наймач запевняє мене, що зможе розшукати корабель на тому боці, хоча як, я не знаю, бо про той край практично нічого не відомо. Ми попливемо строго на захід до острова Шабуліана, що, як кажуть, здіймається з океану на самісінькому краю світу.

— Як кажуть?

— Усе, що про нього відомо, — це чутки. Я не чув про людей, які б заявляли, ніби ступали на його землю, навіть зі славетного Ордену навігаторів, а брати мого ордену добре відомі... так би мовити, неправдоподібними заявами.

Логен неквапливо почухав собі обличчя, шкодуючи, що не спитав Баяза про його плани раніше.

— Здається, це довгий шлях.

— Правду кажучи, неможливо уявити ще віддаленіший пункт призначення.

— А що там?

Лонгфут знизав плечима.

— Спитай нашого наймача. Я знаходжу шляхи, а не причини. Прошу піти за мною, майстре Дев’ятипалий, і, благаю, не зволікай. Якщо ми будемо прикидатися купцями, нам треба чимало зробити.

— Купцями?

— Такий Баязів план. Купці частенько ризикують, подорожуючи на захід, від Калкіса до Дарміума й навіть далі, до Аостума. Ці міста досі великі й майже відрізані від зовнішнього світу. Привозячи туди іноземні предмети розкоші — спеції з Гуркулу, шовки з Сулджуку, чагу з Півночі, — можна отримувати астрономічні прибутки. Ба більше, виживши, за місяць можна заробити втричі більше, ніж вкласти! Такі каравани трапляються часто — звісно, добре озброєні та добре захищені.

— А як же ті мародери та грабіжники, що вештаються рівниною? Хіба вони не полюють саме на купців?

— Звичайно, полюють, — відповів Лонгфут. — Це інкогніто, напевно, покликане захищати від якоїсь іншої загрози. Спрямованої саме на нас.

— На нас? Ще одна загроза? Нам потрібні ще загрози?

Але Лонгфут уже пішов геть і навряд чи міг щось почути.

Принаймні в одній частині Калкіса велич минулого ще не померкла остаточно. Зала, в яку їх провели їхні чи то охоронці, чи то викрадачі, була справді розкішна.

Обабіч лункого приміщення тягнулися два ряди колон, високих, як дерева в лісі, та витесаних із відшліфованого зеленого каменю, прикрашеного блискучими срібними прожилками. Висока стеля була пофарбована в насичений синьо-чорний колір, усіяний цілою галактикою сяйливих зірок із позначеними золотими лініями сузір’ями. Простір перед дверима заповнював глибокий і абсолютно тихий басейн із темною водою, у якій усе відображалося. Внизу була ще одна затінена зала. За нею було ще одне затінене нічне небо.

Імперський легат розслаблено лежав на дивані, що стояв на високому помості у віддаленому кінці приміщення, а стіл перед ним був заставлений делікатесами. Легат був здоровезний, кругловидий і тілистий. Його пальці, рясно внизані золотими перснями, підхоплювали ласі шматочки й закидали до відкритого рота, а очі на мить зупинилися на двох його гостях — чи двох його в’язнях.

— Я Саламо Нарба, імперський легат і губернатор міста Калкіс. — Він поворушив ротом, а тоді виплюнув оливкову кісточку, яка дзенькнула, впавши на тарілку. — Ви — той, кого називають Першим з-поміж магів?

Маг схилив лису голову. Нарба підняв келих, затиснувши його ніжку між важкими вказівним і великим пальцями, відпив чималу порцію вина, неквапливо покрутив його в роті, стежачи за ними, а тоді ковтнув.

— Баяз.

— Саме так.

— Гм-м. Я не хочу вас образити, — тут легат узяв крихітну виделку й витягнув нею устрицю з мушлі, — але ваша присутність у цьому місті мене турбує. Політична ситуація в Імперії... нестабільна. — Він підняв келих. — Навіть більшою мірою, ніж зазвичай. — Сьорб, плюсь, ковть. — Мені аж ніяк не потрібно, щоби хтось... порушив рівновагу.

— Нестабільніша, ніж зазвичай? — перепитав Баяз. — Я гадав, що Сабарбус нарешті всіх утихомирив.

— Тимчасово втихомирив усіх своїм чоботом. — Легат зірвав із грона пригорщу темного винограду і, відкинувшись на подушки, закинув ягоди одну за одною до роззявленого рота. — Але Сабарбус... мертвий. Кажуть, отруєний. Його сини, Скаріо... та Голтус... посварилися через його спадщину... а тоді пішли війною один на одного. Надзвичайно кривавою війною навіть як на цю виснажену землю.

Тут він виплюнув кісточки на стіл.

— Ґолтус зайняв місто Дарміум посередині великої рівнини. Скаріо доручив узяти його в облогу найвидатнішому генералові свого батька, Кабріанові. Нещодавно, після п’яти місяців оточення, залишившись без харчів, без надії на полегшення... місто здалося.

Нарба вгризся у стиглу сливу, і по його підборіддю потік сік.

— Отже, Скаріо близький до перемоги.

— Гм. — Легат витер обличчя кінчиком мізинця й недбало кинув на стіл недоїдений фрукт. — Нарешті взявши місто, забравши собі його скарби та віддавши його своїм воякам на жорстокий грабунок, Кабріан оселився у стародавньому