Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Якщо в принцеси виявлять магію, стратять обох — і пані, і служницю. Сесія це добре розуміла. Це мала б знати і Лаеналія — теперішня «дружина» Темного Володаря. Але та стояла дивовижно спокійна. Жодного сліду страху чи тривоги. Наче все, що відбувалося довкола, її не стосувалося.

«Вона або не розуміє, що тут коїться, або вже збожеволіла від страху», — подумала Сесія, втискаючись щокою в холодний камінь, шукаючи в ньому опори.

Навколо Вікторії раптом почали клубитися світлові смужки — м’які, переливчасті, ніби доторки самої природи. Вони огортали дівчину, як казкова вуаль. Світло пульсувало, переходячи від теплого золотавого до холодного сріблясто-блакитного, нагадуючи північне сяйво, що зійшло з небес, аби торкнутися землі.

Майданчик, оточений мерехтливими кришталевими деревами, завмер. Листя тихо тремтіло від подиху легкого вітру, а в повітрі панувала тиша, насичена чарами.

Публіка, мов зачарована, мовчки дивилася на дівчину у центрі магічного кола. Чоловіки не могли відвести погляду, а в жіночих душах заворушилися гострі шпильки ревнощів і заздрості.

— Що це відбувається?! — пошепки спитала Жеолі, яка сиділа у перших рядах.

— Невідомо, — так само тихо відповів хтось із сусідів.

— То вона чарівниця чи ні? — не вгамовувалась наложниця.

— Здається, що ні… або ж… можливо, — відповіли з нерішучістю.

Ельфи, які не вперше були свідками подібних перевірок, знали: коли в людині є магія, вогонь чорніє, а довкола неї виникає густий дим — темний і зловісний. Якщо ж магія відсутня, зазвичай не відбувається нічого. Але те, що відбувалося зараз, не відповідало жодному з відомих сценаріїв.

Темний Володар, що сидів на троні з крижаного каменю, підвівся і грізно звернувся до Верховного мага:

— Що це?

Маг уклонився, зібрався з думками й, надягнувши вираз мудрості й спокою, відповів:

— Безперечно, магії в цій дівчині немає, — промовив він голосно, хоча сам нічого не розумів. Та визнавати це перед усім ельфійським двором не збирався.

— Тоді що це?! — гримнув Темний, вказавши на сяйво, що все ще обіймало дівчину. Його голос пронісся над трибунами, змусивши здригнутися не лише мага, а й частину глядачів.

— Е-е… це… духи, мабуть… радіють її присутності… — нарешті видавив із себе червоноголовий маг, ковтаючи слину.

Верховному було прикро вимовляти ці слова. Але перед Духами Вічності він не смів збрехати. Згодом він вигадає щось інше, щоб очорнити дівчину. Йому, як і більшості впливових ельфів, цей шлюб між Повелителем і людською дівчиною був глибоко невигідний.

Поглянувши на Жеолі, яка стримано кивнула йому у відповідь, маг повернувся на своє місце. Цього дня він сподівався покінчити з небажаною дружиною генерала. Темний був би йому вдячний до кінця віку. Але щось пішло не так. І те, що духи зустріли дівчину з такою радістю, змусило його задуматися. Він відчував якусь силу на початку ритуалу — щось древнє, не підвладне ні магії, ні логіці. Тепер краще було мовчати й чекати нагоди створити потрібну легенду.

Темний Володар дивився на Вікторію з подивом, мов уперше бачив її. Його погляд став уважним, майже пильним.

А сама Вікторія навіть не здогадувалася, які пристрасті вирували навколо. Вона з захватом намагалася доторкнутися до сяйва, що оповило її, мов жива істота, — та те вислизало з-поміж пальців, як ранковий туман.

Вона усміхалася — не напружено, не по-королівськи, а по-справжньому. Усмішка зачаровувала — її світло було теплим і щирим, і цим вона заволоділа серцями багатьох.

— Досить! — суворо кинув Темний і, мов буревій, залишив майдан. Його постать майнула між колонами, мов тінь, що не залишає сліду.

Цей жест не залишився непоміченим — усі зрозуміли: володар був глибоко незадоволений результатом ритуалу.

Поступово трибуни почали порожніти, глядачі розходилися, перемовляючись пошепки.

— Пані, ходімо! — смикнула Вікторію за рукав Сесія.

Вона була наче скам’яніла, її обличчя досі не набуло кольору. Лише коли зрозуміла, що все минулося — що їх не стратять — вона з безсилля опустилась на землю, ніби з неї вийшло все життя.

Так вона й просиділа кілька хвилин, не в силах ані встати, ані повірити у диво, що щойно сталося.

Ельфів на стадіоні залишалося дедалі менше. Повітря ставало легшим, і Сесія нарешті зрозуміла — небезпечна процедура завершилася, і їм дозволено повертатися.

— Ходімо вже! — квапила вона принцесу, тримаючи її за лікоть.

— Вже все? — розчаровано перепитала Віка.

Сяйво, що хвилеподібно огортало її тіло, повільно згасало, розчиняючись у ранковому повітрі, мов туман над лісовими галявинами. Незабаром усе стихло — залишилась лише тиша й відлуння здивування у поглядах тих, хто ще залишився на трибунах.

Коли вони повернулися до відведеного їм будиночка, Вікторія з полегшенням зняла з себе важке вбрання і почала розбирати складну зачіску.

— Думала, голова зараз відвалиться! — буркнула вона, виймаючи останню шпильку.

Її волосся розсипалося по плечах пшеничним водоспадом, переливаючись у променях сонця, що пробивалися крізь віконні штори, заколисуючи кімнату золотим світлом.

— Сподіваюся, сьогодні більше нікуди не треба йти! — озвалася вона, озирнувшись на служницю. — Щось ти зле виглядаєш. Усе гаразд?

Вона поглянула на бліду дівчину, яка допомагала їй роздягнутись.

— Усе добре, пані, — відповіла Сесія, ховаючи очі.

— От і добре! — з командним тоном мовила Вікторія. — Даю тобі сьогодні вихідний. Можеш весь день провалятися в ліжку або прогулятися. Словом, я впораюся сама.

— Але як же… — злякано прошепотіла служниця. — Це не дозволено, ви ж...

Віка не дала їй договорити:

— Можна, можна! — урвала вона. — Я так сказала! Я так хочу! Я — принцеса!

Цю останню фразу вона вимовила з тією самою інтонацією, що й акторка в її улюбленому фільмі «Склянка води». Їй шалено подобалося, що у цьому світі вона може грати будь-яку роль, яка їй до вподоби.