Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Шепіт каменю

Вітер над Безмовною Затокою стих так раптово, що здавалось — сама природа затамувала подих. Навіть хвилі більше не плескались об флагман Марел’Кура, і вітрила його — чорні, наче поглинуті зорею, — висіли мертво, не ворушились. Вогні на палубі тліли блідо, а тіло корабля стояло без руху — покинуте.

Ейрін востаннє кинув погляд на величезний корпус судна, чия тінь розтікалась по воді, мов чорнильна пляма. Марел’Кура не було. Це було схоже на відповідь — або виклик.

Він стиснув руків’я шаблі на поясі й кивнув Кайлі, що стояла поруч, тримаючи в руках Перлину. Її пальці, бліді від напруження, обережно торкались гравіювань на її поверхні — як лікар торкається хворого серця.

Позаду — Ранмар і його люди. Їхній рух був злагоджений, тихий. Кожен з них пройшов не один шторм і бачив більше, ніж хотів. Але навіть вони — кремезні, змужнілі матроси — дивилися на руїни з повагою, майже зі страхом.

Старий амфітеатр, укритий мохом і тінями, мовчав. У його напівзруйнованих арках зіяли проходи. Над входом височів портал, порослий лишайником і чорними смугами часу. Барельєфи, ледь видимі під шаром століть, показували постаті, що здіймали руки до неба — і небо відповідало блискавками.

— Це не просто храм, — прошепотала Кайла. — Це місце жертвоприношень. Енергія тут… застрягла. Її не відпустили.

Ейрін підвів очі до вершини споруди. Здавалося, щось дивилося на них згори — безформне, але присутнє.
— І саме тут Марел’Кур призначив зустріч, — мовив він. — Це пастка. Але ми мусимо йти. Відступити зараз — значить дати йому перевагу.

— У пастку можна заходити з відкритими очима, — буркнув Ранмар, знімаючи з плеча арбалет. — Головне — знати, як із неї вийти.

Вони рушили вперед — повільно, крок за кроком. Кам’яна стежка, що вела до глибини руїн, була укрита уламками колон і старим пилом, в якому відчувалась сіль моря та щось іще — запах сухої крові?

Кайла зупинилась, торкнулась однієї з колон, і очі її раптом розширились.
— Я чую голоси… Вони говорять давньою мовою… Вони пам’ятають час, коли Перлина була цілою.

— Це ще один із його трюків? — спитав Ейрін, і хоча голос його був спокійним, рука тремтіла.

— Ні… — тихо відповіла вона. — Це глибше. Це — пам’ять самої землі.

Навколо них — напіврозвалені ряди кам’яних лав. В центрі — коло, витесане в плитах. І там… кров. Свіжа. І жар у повітрі, невидимий, але відчутний, мов дим від ритуалу, що щойно завершився.

Ейрін зупинився.
— Ми не самі.

Кроки луною прокотились під арками. Тиша згустилася, ніби затягувалась мотузкою навколо шиї. Із мороку виступив високий чоловік у темному вбранні, що здавалося витканим із самого туману. Його обличчя було наполовину приховане каптуром, а очі — блищали, немов дві холодні зірки в крижаній ночі.

— Капітан Таррел, — промовив він низьким, відлунюючим голосом. — Ми знову зустрілись.
— На’Ворел, — відповів Ейрін, не зводячи з нього очей. — Ти лише посланець. Чому не вийшов твій господар?

Темний чаклун посміхнувся, і цей усміх був тонший за лезо.
— Марел’Кур — не витрачає слів дарма. Та він спостерігає. Завжди спостерігає. А ти, капітане, прийшов у місце, де навіть боги замовкли. Твої кроки лунають по їхніх кістках.

— Мені не потрібні його театри, — Ейрін ступив уперед. — Я хочу відповідей. Що він шукає у Перлині?

На’Ворел злегка нахилив голову.
— Він не шукає. Він пам’ятає. І хоче повернути. Бо те, що було розділене, повинно знову стати єдиним. І тоді… розтане сама тканина часу.

Кайла підняла Перлину в руках. Її очі світились.
— Це не його право. Ці знання належать Творцям.

— А ти, дитя берегині, — прошипів чаклун, — думаєш, що знаєш їхню волю? Ви граєтесь у героїв на сцені, де ми писали трагедії століттями.

— Годі, — кинув Ранмар. — Якщо ви щось хочете, говоріть прямо. А якщо ні — забирайтесь до свого господаря.

На’Ворел випрямився. Його тіло, тонке, мов тінь, наче збільшилось. Повітря навколо загусло.
— Ви зробили вибір. Але знайте — те, що пробуджено, не засне знову. І Перлина, і ця дівчина, і навіть ти, Таррел — лише нитки у плетінні долі. А я — вогонь, що спалить цей візерунок.

І тоді, без попередження, На’Ворел змахнув рукою. З-під його мантії вирвався потік темної сили — наче полум’я туману, що понеслося вперед. Ейрін кинувся, закриваючи Кайлу. Промені сіро-чорного світла прошили повітря, і земля біля них вибухнула уламками каменю.

— Врозтіч! — вигукнув Ранмар, і кілька його людей розсипались у різні боки.

Чаклун підніс руки, і з повітря матеріалізувались тіні — істоти з розмитими контурами, схожі на вирізані з ночі привиди. Та цього було замало: На’Ворел клацнув пальцями — і з туману позаду нього виринули троє темних воїнів у чорних обладунках з багряними символами. Їхні обличчя були приховані масками, а рухи — безжальні, мов у механізмів.

— Ми їх приймаємо! — крикнув Картан, вихоплюючи шаблю і зустрічаючи одного з них у лобовій атаці.

Джейн вправно обійшла тінь і випустила серію стріл — одна з них прошила коліно одному з темних, змусивши його впасти на одне коліно. Та він не здався — меч з тріском злетів у повітря, і вона ледве встигла ухилитися, перекотившись убік.

Ейрін вирвався з хмари уламків і пірнув у бік На’Ворела. Лезо його шаблі зіткнулось із бар’єром — сфера темної сили з брязкотом відкинула його назад. Він перекотився, підхопився і кинув кинджал. Лезо врізалося в плече чаклуна — він скрикнув, бар’єр спалахнув, слабшаючи.