Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Безмовна Затока

Бухта з’явилася раптово, немов вирізана зі скелі. Скелі утворювали напівкругле кільце, що піднімалося з води, як зуби стародавнього звіра. Їхні вершини губилися в серпанку, а тиша, що панувала довкола, здавалася неприродною — ніби самі звуки були заборонені цим місцем. Жодного крику птаха, жодного плескоту хвилі — лише серце, що калатало в грудях Ейріна.

Корабель ішов повільно, наче боявся потривожити воду. «Сріблястий Ворон» ковзав між кам’яними виступами, а кожен новий метр здавалося, наближав до межі — не географічної, а містичної.

— Це вона, — прошепотіла Кайла, стоячи біля штурвалу. Її очі світилися слабким блиском Перлини, ніби відчували щось незриме. — Бухта Безмовної Затоки. Тут усе починалося.

Але перш ніж вони змогли наблизитися до берега, погляд Ейріна упав на корабель, що вже стояв на рейді, неподалік темного мису.

Флагман Марел’Кура.

У денному світлі він виглядав іще більш моторошно, ніж у тумані ночі. Його вітрила були напнуті, хоч вітру майже не було. Темна тканина здавалася зітканою з тіней, а коли вона тріпотіла, у повітрі виникало тонке сичання — наче зітхання мертвих душ. На бортах проступали символи, які час від часу змінювалися, як живі татуювання. Чотири щогли піднімалися, як спотворені стовбури дерев, зі сплетених кісток і обвугленої деревини. Ланцюги замість канатів скрипіли ритмічно, мов шепіт у вухах.

На кормі височіла постать — темна, нерухома. Навіть з цієї відстані Ейрін відчув холод, що йшов від неї.

— Це він, — сказав тихо капітан. — Марел’Кур. Він чекає. І це — пастка.

Кайла кивнула, стискаючи амулет на грудях. — Але ми вже в пастці, капітане. Назад шляху немає.

На березі, між скелями, виднілись сліди — погашені вогнища, перевернуті човни, уламки давніх будівель. Безмовна Затока справді була колись домом. Тепер — привидом минулого. І полем бою майбутнього.

— Ми висадимось тут, — скомандував Ейрін. — Але обережно. Нехай «Сріблястий Ворон» тримається далі, на глибокій воді. Ми підемо вчотирьох. Кайло, Джейн, Картане — збирайтеся.

Човен торкнувся берега з глухим шелестом. Вода біля піщано-кам’янистого узбережжя була мілкою, проте темною, непрозорою, наче приховувала давній бруд або… кров.

Ноги занурилися у вологий пісок. Повітря пахло водоростями, старими ранами й чимось іншим — іржею магії, розкладом часу.

Кайла ступала повільно, наче кожен камінь щось їй шепотів. Її пальці ковзали вздовж кромки скелі, і в очах з’являвся блиск. Вона пам’ятала це місце. Або ж воно пам’ятало її.

— Тут… щось сталося, — прошепотіла вона. — Ритуал. Розрив. Тиша тут — не просто звук. Це обітниця.

Ейрін зупинився й обернувся назад — у бік флагмана, що височів у бухті, мов мовчазний вартовий. Його очі шукали одне — постать Марел’Кура на верхній палубі.

Її не було.

— Він зник, — тихо сказав капітан. — Залишив флагман. І це… не добрий знак.

Позаду, у другому човні, причалював Ранмар, а з ним ще троє матросів у темно-синіх плащах, озброєні луками й короткими клинками. Один із них ніс стару мапу, інший — невеликий залізний ящик із печатками.

— Мені здалося, вам не завадить компанія, — усміхнувся Ранмар, ступаючи на берег поруч з Ейріном. Його очі блищали рішучістю, а обличчя мало звичну стриману впевненість. — І я теж пам’ятаю цю затоку… але тепер вона здається ще холоднішою.

Ейрін міцно потиснув йому руку.
— Радіймо, що ти вчасно.

— Завжди, коли запахло прокляттям, — буркнув Ранмар і повів поглядом уздовж берега.

Ейрін подивився на схил, що вів углиб острова. Руїни, майже непомітні під мохом і лишайником, нагадували амфітеатр. Кам’яні лави, обвалені, але зберегли структуру. Над ними — мармуровий портал, чорний від часу.

— Ось наш шлях, — сказав він. — Але ми не самі тут. Це місце не мертве.

У тиші вони рушили до входу — туди, де чекала істина або пастка, де Кайла мала зустріти свою спадщину, а Марел’Кур — розкрити свій план. І хтось із них, можливо, ніколи не повернеться назад.