Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

— Хай там як, а до Храму ми потрапити змогли, а що далі? — запитав Білал. — Тут порожньо, навіть зайвих кімнат немає, то що ми будемо робити далі?

— Ну з цим би я посперечався б. — заперечив Річард. — Кімната є. Точніше, підземелля, прямо під нами.

— Ти впевнений? Як туди пройти знайдеш? — запитав Ален.

— Таак... Прямо зараз ідемо? — якось дивно протягнув Річард.

Олівія помітила, що він щось задумав утнути, але не встигла вона й слова вимовити, як спадкоємець Філс врізав собі руку, та накрапав трохи крові на того жертовника. Відразу ж після цього, почувся звук зсування камʼяних плит, і прямо перед ними, зʼявилося кругле провалля, зі спірале подібними сходами, що вели глибоко до підземелля. Усі дружньо ступили на крок вперед. та обережно заглянули в низ.

— Дна не видно. — сказав Філіпп.

— Там нічого не видно, бо темрява, як у Монстра в пащі. — виправила його Олівія.

— Це було б не поганим жартом, якби не потрібно було туди спускатися. — додав Еліан.

Доки вони говорили, Ален вже зняв зі стін кілька старих смолоскипів, запалив їх, та роздав спадкоємцям, залишивши одного для них з Олівією.

— Добре, ми з Аленом підемо першими, а ви спускайтеся за нами. — скерувала Олівія, та підійшла до сходів.

Вони були досить вузькими та крутими, було одразу зрозуміло, що спускатися буде досить важко.

Так і було, всього за двадцять хвилин ноги боліли більше, ніж під час долання шляху над прірвою. Спуск був дуже крутим, і поручнів не було, вони могли тільки триматися руками за стіну, доки спускалися. Праворуч від них була лише гола стіна, ширина сходів була близько метра, а ліворуч — прірва. Якщо, раптом, оступишся, то навіть вхопитися не було за що. Іноді траплялося, що однієї сходинки не вистачало, або ж вона була вже на половину зруйнована. Вони спускалися в низ ще близько двадцяти хвилин, а потім нарешті дісталися дна цієї прірви.

Вони опинилися в широкому коридорі, в якому підлога, стіни, і навіть стеля, були викрадені з каменю. Не довго думаючи, вони почали просуватися в перед, та тільки зробили кілька кроків в перед, Білал Саміль, раптом, зрозумів, що він наступив на рухому плитку, яка скоріше з усього, має запустити якийсь механізм, щойно він її відпустить. З характерним звуком, всі обернулися на нього, а він завмер на місці.

— Стій! Не рухайся. — різко заговорив Річард. — Я читав про це. Власники подібних підземель, в древні часи, полюбляли нашпиговувати їх різноманітними пастками, та лабіринтами. А щоб додати веселощів, ще й парочку Монстрів туди впускали.

— Еге, мені ж зараз прямо страх як смішно. — іронізував Білал.

— Ви в цьому розумієтесь, пане Філс? — запитала Олівія. — Знаєте як йому визволитися з пастки? І як нам більше не потрапляти в них?

— Думаю, нам краще відступити на крок назад, та приготуватися, зазвичай, подібні механізми запускають якусь пастку.  Це може бути десяток стріл, що раптом вилітають зі стіни, чи шалене полумʼя,  або ж провалля, що раптом про чиниться прямо під ногами. Не можу точно сказати, адже стіни тут абсолютно гладкі, немає ніякого оздоблення, чи прихованих отворів, де можна було б сховати, наприклад пусковий механізм для стріл...

— Пане Філс, часу обмаль. — перервала його Олівія.

— Ой,  схоже, я захопився. — зніяковіло сказав Річард.

Всі вони відступили назад на кілька кроків, Олівія дістала меч, та зайняла оборонну позицію по переду.

— Ну що ж,  пане Саміль, ми готові, можете різко від стрибнути назад, якомога далі? — запитав Річард.

— Легко сказати. Це ж не ви стоїте на цьому важелі смерті...— пробурмотів Білал.

Глибоко вдихнувши, Білал обережно розвернувся на місці, все ще не прибираючи ноги з плити, а потім від стрибнув, як йому і порекомендували, хоча приземлився він лише за півтора метра від рухомої плити. Всі завмерли в очікуванні, та крім характерного звуку зсування камʼяної плити, нічого не відбулося. Білал встав на ноги, та обернувся до решти:

— І що мало статися?

Та судячи з виразів обличчя спадкоємців, він зрозумів, що за його спиною все-таки почало щось відбуватися. Він повільно повернув голову, в той час, як Олівія вже кричала йому, щоб він збирався звідти. Та рухоме, гостре, сталеве, кругле лезо, пронеслося буквально в десяти сантиметрах від обличчя Білала. Він  навіть не встиг щось зрозуміти,  як повз його носа, зі стіни ліворуч від нього, пронісся величезний металевий диск, і так само швидко, сховався в іншу стіну. Все, що Білал зміг зробити, це налякано проковтнути повітря, що жадібно хапалося легенями наче в останнє. Після цього, по переду них, в самому кінці коридору зʼявився великий арковий прохід.

— Дідько! — вилаялася Олівія. — Усі дивіться під ноги! Ви вже не малі діти, маєте розуміти, до чого може привести власна не обережність в такому місці!

Усі вони обережно ступаючи пройшли до самої арки, вона була густо за плетена якимось корінням, що було досить дивно, адже це підземелля, і тут не мало рости жодних рослин. Коли група людей увійшли в середину, на стелі почали світитися сотні магічних каменів, що давали слабке світло в цьому приміщенні. По спині чомусь пішов мороз. При вході не було ніяких дверей, за аркою був дуже довгий коридор, що мав декілька проходів. Цей коридор був абсолютно порожнім, викладений з чорного каменю.