Читати книгу - "Лялька"

Він вислухав мене з зацікавленням (сумні думки його кудись поділися) і сказав:

— Зух-баба ця баронеса!.. Але пані Ставська може спати спокійно; справа її ясна, як сонце. Кінець кінцем не одну її переслідує людська підлота!

— Добре тобі так говорити, — відказав я. — Ти мужчина, а головне — маєш гроші. А от вона, бідолашна, в зв’язку з цією подією вже сьогодні втратила всі уроки, власне, сама відмовилась від них. З чого ж вона житиме?

— А бодай тобі! — вигукнув Вокульський і ляснув себе іто лобі, — Я й не подумав про це…

Він пройшовся кілька разів по кімнаті (дуже нахмуривши брови), зачепився за стілець, потарабанив по шибці й раптом спинився передо мною.

— Гаразді — сказав він. — Їдь до своїх дам, а я прибуду туди за годину. Мені здається, що можна дещо зробити через пані Мілерову…

Я подивився на нього з захватом. У пані Мілерової недавно вмер чоловік, теж галантерейний купець; її магазин, капітал, кредит — все залежало від Вокульського.

Отож я вже майже догадувався, що Стах зробить для пані Ставської…

Я вибігаю на вулицю, скок на візника, мчу, як три локомотиви, і влітаю, мов ракета, до вродливої, благородної, нещасної, всіма покинутої пані Гелени. Груди мені розпирає від радісних вигуків, і, відчиняючи двері, я хочу крикнути зі сміхом: «Плюньте ви на все на світі!..» Але входжу — і мого веселого настрою мов не бувало.

Бо уявіть собі, що я побачив. В кухні сидить Маріанна з зав’язаною головою і запухлим обличчям — незаперечний доказ того, що вона побувала в участку. В печі не топлено, посуд після обіду не митий, самовар не поставлений, а навколо запухлої бідолахи сидять двірничиха, дві служниці й молочниця, — і всі немов на похороні.

Я аж похолов, проте йду далі, в вітальню.

Там майже та сама картина. Посеред кімнати в кріслі сидить пані Місевичова, а круг неї пан Вірський, також з обв’язаною головою, пані Вірська, хазяйка «паризької» пральні, яка знов посварилась з баронесою, і ще кілька якихось дам; усі вони розмовляють півголосом, але сякаються на ділу октаву вище, ніж звичайно. До всього того помічаю пані Ставську під стіною на табуреті — білу, як крейда.

Словом, настрій похоронний, обличчя бліді або жовті, очі заплакані, носи почервонілі. Тільки Гелюня сяк-так тримається: сидить за роялем з своєю старою лялькою і час від часу б’є її рукою по клавіші, приказуючи:

, — Тихо, Зосю, тихо… Не грай, бо у бабусі голова болить.

Прошу додати до цього викручену лампу, яка чадить, і… підняті штори, і ви зрозумієте, що я відчув.

Побачивши мене, пані Місевичова почала виливати, мабуть, залишки сліз.

— Ах, ви прийшли, шляхетний пане Жецький!.. Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? Ой, не цілуйте мене в руку!.. Нещасна наша родина… Недавно підозрівали Людвічка, а тепер настала наша черга. Тепер ми мусимо вибиратися відціля хоч би на край світу.

У мене під Ченстоховом є сестра, туди ми переїдемо та й доживемо кінець загубленого життя…

Я шепнув Вірському, щоб він делікатно випровадив з кімнати гостей, а сам підійшов до пані Ставської.

— Краще б я вмерла… — сказала вона замість привітання.

Скажу одверто, що, побувши там кілька хвилин, я зовсім очманів. Я готовий був заприсягтись, що пані Ставська, її мати і навіть присутні тут приятельки справді зганьблені і що всім нам нічого більше не залишається, тільки вмерти. Думка про смерть, однак, не перешкодила мені прикрутити гнота в лампі, від якої по всій кімнаті розлітались легенькі, але дуже чорні пластівці сажі.

— Ну, пані мої, — озвався раптом Вірський, — ходімо звідси, бо панові Жецькому треба поговорити з пані Ставською.

Гості, в яких співчуття не послабило цікавості, заявили, що й вони готові взяти участь в розмові. Але Вірський так енергійно взявся подавати їм салопи, що бідолашні дами розгубились і, перецілувавши пані Ставську, пані Miceвичову, Гелюню і пані Вірську (я думав, що вони почнуть цілувати й стільці), не тільки вийшли самі, але змусили вийти й подружжя Вірських.

— Як секрет, то секрет, — сказала найжвавіша з них, — Вам теж тут робити нічого.

Нарешті останній напад прощальних привітань, поцілунків, співчуттів, і вся компанія повалувала з кімнати, спиняючись ще двічі в дверях та на сходах для прощальних церемоній. Ах, жіноцтво, жіноцтво!.. Інколи я думаю, що бог створив Єву на те, щоб зробити Адамові нестерпним перебування в раю.

Нарешті ми залишилися в родинному колі, але невелика вітальня була так насичена кіптявою та смутком, що я сам втратив всяку енергію. Жалібним голосом попросив у пані Ставської дозволу відчинити кватирку і з мимовільним докором порадив їй хоч відтепер опускати на вікнах штори.

— Пам’ятаєте, — звернувся я до пані Місевичової, — що я давно вже звертав увагу на ті штори? Якби вони були спущені, то баронеса не змогла б прислідити, що робиться в вашій квартирі.

— Правда, але хто ж на те міг сподіватись? — відповіла пані Місевичова.

— Таке вже наше щастя, — шепнула пані Ставська.

Я сів у крісло, стиснув пальці так, що вони аж хруснули, і з спокійним розпачем почав слухати нарікання пані Місевичової про ганьбу, яка спадає на їхню родину що кілька років, про смерть, яка припиняє всі людські страждання, про нанкові панталони пана Місевича і багато подібних речей. Не минуло й години, як я вже був глибоко певний, що справа про ляльку скінчиться якимось загальним самогубством, причому я, конаючи біля ніг пані Ставської, обісмілюсь нарешті признатись їй в коханні.

Раптом коло кухонних дверей хтось сильно подзвонив.

— Околодочний! — крикнула пані Місевичова.

— Пані приймають? — пролунав голос Маріанни, такий певний, що мені одразу полегшало.

— Це Вокульський, — сказав я пані Ставській і підкрутив вуса.

На чудовому личку пані Ставської з’явився рум’янець, немов блідо-рожева пелюстка троянди на снігу. Божественна жінка!.. О, чому я не Вокульський! Отоді б…

Увійшов Стах. Пані Гелена встала йому назустріч.

— Ви не гордуєте нами? — спитала вона здавленим голосом.

Вокульський здивовано глянув їй в очі і… два рази, раз по раз… два рази, — щоб я був такий здоровий! — поцілував її в руку. А з якою ніжністю він це зробив, можна судити з того, що зовсім не було чути звичайного в таких випадках цмокання.

— Ах, ви прийшли, шляхетний пане Вогульський?..

Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? — почала не знаю котрий