Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Від цих слів у мене кров застигла в жилах. Мені було все одно — померти чи розлучитися з чарівницею.

— Дорогий батьку, — вигукнув я, — дозволь мені ніколи не покидати ці підземелля.

Ледь я вимовив ці слова, як побачив, що всі стилети піднялися наді мною.

Батько готовий був першим пробити мені серце.

— Я погоджуюся на смерть, — сказав я, — але дозволь мені спершу поговорити з матір’ю.

Мені зробили таку ласку; я кинувся в її обійми й розповів про свої пригоди з чарівницею. Мати сильно здивувалася й сказала:

— Любий Масуде, я не думала, що чарівниці існують на світі. Зрештою, я не знаюся на цьому, але недалеко звідси живе один дуже розумний єврей, у якого я про це запитаю. Якщо та, яку ти кохаєш, чарівниця, то вона зуміє всюди знайти тебе. Однак, з іншого боку, ти знаєш, що за найменший непослух у нас карають смертю. Наші старійшини мають великі плани щодо тебе, скорися їм чимшвидше й намагайся заслужити їхню прихильність.

Слова матері справили на мене сильне враження. Я уявив собі, що чарівниці справді є всемогутніми й що моя знайде мене навіть на кінці світу. Я пішов до батька й присягнувся, що буду сліпо слухатися всіх наказів.

Наступного дня я виїхав у товаристві певного жителя Туніса по імені Сід-Ахмет, який спершу відвіз мене до свого рідного міста, одного з найчарівніших у світі. З Туніса ми подалися до Заґуана, маленького містечка знаменитого виробництвом червоних шапочок, відомих під назвою фесок. Мені сказали, що неподалік від міста знаходиться особливий будинок, що складається з невеличкого храму й ґалереї, яка півколом оточує маленьку затоку. У давні часи вода з затоки потрапляла у водогін, який відводив її до Карфагена. Казали також, що храм присвячений якомусь божеству джерела. Я, безумець, уявив собі, що цим божеством є моя чарівниця. Подався до джерела й почав її щосили кликати. Лишень луна відповідала мені. В Заґуані мені також розповіли про палац духів, руїни якого лежали в кількох милях серед пустелі. Я відправився туди й побачив круглий будинок, збудований у надзвичайно гарному стилі. Помітив якогось чоловіка, який сидів серед руїн і малював. Я запитав його по-іспанськи, чи то правда, що цей палац збудували духи. Він усміхнувся й відповів мені, що це театр, у якому стародавні римляни влаштовували бої диких звірів, і що це місце, яке сьогодні називається ель-Джем, було колись знаменитою Замою. Пояснення подорожнього зовсім не зацікавили мене; я волів би зустріти духів, які б мені що-небудь сказали про мою чарівницю.

Із Заґуана ми подалися до Кайруана, колишньої столиці махді. Це було величезне місто, де жило сто тисяч людей, неспокійних і завжди готових до повстання. Ми провели там цілий рік. З Кайруана перейшли до Ґадамесу, маленької незалежної державки, яка становила частину Белед-ель-Джеріду, тобто країни фініків. Так називають місцевість, що простяглася між гірським пасмом Атласа й піщаною пустелею Сахарою. Фінікові дерева настільки врожайні в цих краях, що одне єдине може цілий рік годувати невибагливу людину, а саме з таких і складається тамтешнє населення. Не бракує, однак, ще й інших продуктів харчування, таких як зерновий злак, що зветься дурро, а також баранів на високих ногах і без вовни, м’ясо яких дуже смачне.

У Ґадамесі ми зустріли багатьох маврів родом з Іспанії. Між ними не було ані Зеґрисів, ані Ґомелесів, але було багато родин, щиро прихильних нам; у кожному разі, це був край біженців. Рік ще не добіг кінця, як я отримав листа від батька, який кінчався словами: «Матір каже повідомити тебе, що чарівниці — це звичайні жінки й навіть мають дітей». Я зрозумів, що моя чарівниця була така ж смертна людина, як і я, і ця думка дещо вгамувала мою уяву.

Коли шейх дійшов до цього місця, один із дервішів сповістив нам, що вже накрили вечерю, і ми радо пішли до столу.

День шістдесят четвертий

Наступного дня я знову спустився до копальні, де цілий день ретельно виконував роботу рудокопа. Увечері пішов до шейха й попросив його, щоб він продовжив свою розповідь, що він і зробив.

Продовження історії шейха Ґомелесів

Я сказав тобі, що отримав від батька листа, з якого довідався, що моя чарівниця є жінкою. Був я тоді в Ґадамесі. Сід-Ахмет вирушив зі мною до Фезану, країни більшої від Ґадамесу, але не такої родючої, і де всі жителі чорні. Звідти ми подалися до оазису Аммона, де повинні були чекати звістки з Єгипту. Послані нами люди повернулися через два тижні з вісьмома дромадерами. Хода тих тварин була неможливою, однак її треба було терпіти вісім годин без перерви. Коли ми зупинилися перепочити, кожному дромадеру дали кульку з рису, камеді й кави; відпочивали ми чотири години, потім знову рушили в дорогу.

На третій день ми прибули до Бахр-белама, тобто до безводного моря. Це широка піщана долина, вся вкрита мушлями; ми не помітили жодних слідів ані рослин, ані тварин. Увечері ми прибули на берег озера, багатого на натрій, який є різновидом солі. Там ми покинули наших провідників і дромадерів, і ніч я провів сам на сам із Сід-Ахметом. На світанку прийшли восьмеро сильних людей, які посадили нас на ноші, щоб перенести через озеро. Ішли вони один за одним, де брід здавався досить вузьким. Натрій кришився під їх ногами, які вони все ж таки, щоб захиститись від ран, пообв’язували шкурами. У цей спосіб нас несли довше двох годин. Озеро виходило в долину, захищену двома скелями з білого граніту, а потім пропадало під великим склепінням, утвореним природою, але викінченим людськими руками.

Тут провідники розвели вогонь і пронесли нас ще близько ста кроків до свого роду пристані, де нас чекав човен. Провідники запропонували нам легку закуску, самі ж їли, випиваючи й курячи гашиш, тобто витяжку з конопляного сімені. Потім запалили смоляні смолоскипи, які далеко освітлювали все навкруг, і прикріпили їх до стерна. Ми сіли в човен, наші провідники перетворилися на веслярів і весь день до вечора пливли з нами під землею. Під вечір ми дісталися до затоки, де канал розливався кількома річищами. Сід-Ахмет сказав мені, що тут починається знаменитий у стародавні часи лабіринт Озимандії. Сьогодні