Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

— О... То для початку, я маю знести цю скелю, щоб Монстри більше не переходили сюди?

— Ні. Щоб Монстри не прибували, достатньо й зруйнувати лише портал, а це можна зробити і за допомогою тих іграшок, що нам подарувала компанія «Темна Ніч». — пояснював герцог Гілберт.

— Розділимося? — запитала Олівія.

— Так. Ми зі спадкоємцями підемо до Храму, я зі своїми воїнами займемося Чорними Апостолами, тоді як спадкоємці підуть шукати прохід до Чорби. Решта лицарів мають взяти на себе Монстрів навколо Храму, а також розібратися з порталом. Всім все ясно?

— Так.

— Ясно.

Таким чином розпочалася остання битва імперії Розанна з Монстрами.

По переду, схил був досить крутим, тож людям довелося якийсь час обходити, щоб повільно спуститися до міста. Всі йшли тихо, розуміючи, що їм до останнього моменту краще залишатися не поміченими. Коли всі спустилися, то перша група відʼєдналася, та вирушила до магічного кола, решта ж, ховаючись за старими залишками будинків, пробиралися до Храму.

Коли до нього залишилося вже кілька десятків метрів, групу раптом розділили троє Чорних Апостолів, що раптом вийшли з-за рогу, та помітили людей за стіною. Як не дивно, та цими людьми були Ален, Олівія, та Філіпп.

— А хай би йому! Де вони взялися? — тихо лаявся Філіпп.

Як тільки Апостоли побачили чужинців, то відразу ж кинулися до них зі зброєю, та це протистояння тривало не довго, бо Ален швидко з ними закінчив.

Цього разу кожен воїн гілберта був озброєний магічним мечем, адже всі вони прекрасно розуміли з ким вони матимуть справу. Завдяки цьому, всі, кому на шляху траплялися Чорні Апостоли, швидко з ними розправлялися, не затримуючись в дорозі.

Вони тихенько підкралися до Храму, і саме вчасно, лицарі почали діяти, вони в першу чергу підірвали те магічне коло телепортації, що переносить Монстрів з підземного світу. Пролунав гучний вибух, і земля здригнулася, Чорні Апостоли, що стояли на варті Храму,  різко по здіймали свої голови до місця вибуху, вони почали це обговорювати, та збиратися в купи. Це було саме те, чого і чекав Оскар, коли він, зі своєю групою людей підійшли до десятка Апостолів, що через не передбачувані обставини покинули свої позиції та втратили пильність. Схоже, вони навіть не очікували, що люди, на стільки наберуться сміливості, що вирішать самостійно прийти до рук смерті.

Олівія йшла слідом за Оскаром, і коли вони наблизилися до Апостолів, вона теж оголила свого меча. Вона не могла сумніватися, чи затримуватися хоча б на хвилину, коливаючись перед таким небезпечним ворогом. Все, про що вона хотіла зараз думати це те,  що вони більше не люди, тепер вони стали Демонами, і повернутися вони вже ніколи не зможуть. Минали один удар за іншим, тіла в чорному одязі падали на землю один за одним, а коли все стихло, Оскар, та його воїни тихенько повернулися до стіни. Їм залишилося пройти ще одну сторону, і там за рогом, вже має бути вхід до Храму.

До входу в Храм вели широкі сходи, вони були накриті під навісом, що тримався на круглих колонах. На кожній сходинці стояло двоє вартових, всього було пʼять сходинок, а також перед самими дверима теж стояла пара вартових. Усі дванадцять Апостолів стояли таким чином, ніби їх навмисне таким чином розподілили, щоб зустріти якихось важливих гостей.

Оскар, та його воїни обійшли колони з боку, та вийшли по переду сходів, відволікаючи на себе увагу Апостолів, доки всі спадкоємці вздовж стін тихо про беруться до Храму. Апостоли, що стояли на сходинках швидко спустилися до непроханих гостей, але останні двоє, що стерегли сам вхід, навіть з місця не зрушили.

Та для Олівії це не було великою проблемою, вона оголила свого магічного меча, та без вагань виступила проти вартових. Хоч Оскар та його воїни швидко розправилися з десятком Апостолів, та на звуки бійки перед самим Храмом, туди швидко на бігла підмога, то ж воїни Гілберта, як і планували, почали розбиратися з Чорними апостолами.

А тим часом Олівія, та решта спадкоємців вже увійшли до Храму. З першого кроку мороз пішов по шкірі, з глибини Храму віяло холодом, та смертю. Олівія повільно йшла, розглядаючи все навколо. В середині Храм Бога Чорби був оздоблений плитами, чорного кольору, це був великий, прямокутний зал, який і слугував відразу і для молитви, і для жертвоприношення. Колони стояли у чотири ряди вздовж усього залу, від самих вхідних дверей, і аж до місця для жертвоприношень, та молитов.

Коли Олівія підійшла ближче, вона одразу ж помітила на жертовнику свіжі сліди крові. Та спадкоємця Філс зацікавило не це, а старі надписи на ньому, то ж він нахилився, щоб краще роздивитися, і решта зацікавившись, повторили за ним. Вони не розуміли жодного знаку, але все одно створювали вигляд розумників. Для Олівії це здалося кумедним, а ось Алену, як завжди було байдуже, для нього головним було знешкодити загрозу для людства, щоб можна було спокійно провести все життя поруч зі своєю коханою.

— То що там написано? — запитала Олівія у Річарда.

— А мені звідки знати? То демонічна мова, а я не Демон, тож я не розумію, що там написано. — відповів Річард.

Після його слів настала хвилина не ловкого мовчання. Філіпп першим її порушив:

— То якого ж ти біса туди витріщився, як не розумієш ані слова?

— Ну просто цікаво... — відповів спадкоємець, так і не зрозумівши, чого це вони всі так на нього дивилися.