Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Так-т-а-а-а-к, — протягнула Єлизавета. При цьому її рот розкрився, і в ньому показалися почорнілі зуби. — Ви мене дивуєте. І ваш чоловік, схоже, теж мене дивує.

— А я вся зіткана з сюрпризів, ваша величносте. Принаймні мені всі так кажуть. — Хоч скільки б разів не звертався Метью до королеви як «Ліззі» і хоч скільки б вона не називала його «Себастьяном», я ретельно і завбачливо зверталася до неї чисто офіційно.

— Тоді, здається, імператор просто перебуває у полоні якоїсь ілюзії. Що ви на це скажете?

— Нічого дивного й незвичайного в цім немає, — сказав Метью, зневажливо пирхнувши. — Боюся, божевілля, на яке страждали багато членів його родини, тепер торкнулося й Рудольфа. Навіть його брат Матіас планує змову з метою повалити його і зайняти його місце, коли імператор буде вже не в змозі правити країною.

— Недивно, що Рудольф тримає біля себе Келлі. Філософський камінь вилікує його і надовго зніме питання наступника з порядку денного. — На обличчі королеви з’явилася кисла міна. — Він житиме вічно і вже нічого не боятиметься.

— Та годі вам, Ліззі. Ви ж чудово знаєте, що цього не станеться. Келлі ніяк не зможе створити камінь. Він не зможе врятувати ані вас, ані кого-небудь іншого. Навіть королеви та імператори одного дня помирають.

— Ми з тобою друзі, Себастьяне, але не забувайся, — застерегла Єлизавета, лиховісно блиснувши очима.

— Коли вам було сім років і ви спитали мене, чи планує ваш батько убити свою нову дружину, я сказав вам правду. Тоді я вчинив з вами чесно і залишатимуся чесним надалі, хоч як би сильно це вас не дратувало. Ніщо не поверне вам молодості, Ліззі, і не воскресить тих, кого ви втратили, — сказав Метью невблаганним тоном.

— Ніщо? — спитала Єлизавета, повільно обводячи Метью уважним поглядом. — Я не бачу на тобі ані зморщок, ані сивого волосся. Ти виглядаєш точнісінько так само, як і п’ятдесят років тому при Гемптонському дворі, коли я була іще маленькою дівчинкою.

— Якщо ви кажете про використання моєї крові, щоб зробити вас вером, ваша величносте, то відповідь однозначно буде негативною. Заповіт забороняє нам втручатися в людську політику, а це, безперечно, стосується і неминучих змін у англійському престолонаслідуванні, які стануться, коли на троні опиниться створіння, — заперечив Метью з суворим і неприступним виразом обличчя.

— А що б ти відповів на подібну пропозицію від Рудольфа? — спитала Єлизавета, блискаючи чорними очима.

— Однозначно відмовив би. Бо це призвело б до хаосу — і навіть до чогось гіршого. Це моторошна перспектива. Але не хвилюйтеся, ваше королівство — у безпеці, — запевнив її Метью. — Імператор поводиться наче примхливе дитинча, якому не дають омріяну іграшку. Оце і все.

— Його дядько, Філіп Іспанський, навіть зараз будує кораблі. Він планує іще одне вторгнення!

— І воно скінчиться нічим, — запевнив Метью королеву.

— Ви такі впевнені, що мені аж хочеться вам вірити.

— Так. Я в цьому впевнений.

Левиця та вовк поглянули один на одного через стіл. Нарешті заспокоївшись, Єлизавета відвернула свій погляд і полегшено зітхнула.

— Гаразд. Немає у вас ні книги, ні Келлі, ні каменя. Ми всі мусимо навчитися жити з розчаруваннями. Однак мені все одно доведеться щось передати імператорові через амбасадора, щоб підсолодити йому настрій.

— А як стосовно ось цього? — запропонувала я, дістаючи зі складок спідниць мою торбинку. Окрім персня, вона містила мої найбільші скарби: шовкові мотузки, які дала мені Гуді Альсоп ткати заклинання, гладенький шматочок скла, який Джек підібрав у піску на березі Ельби, подумавши, що то діамант, фрагмент безоарового каменя для Сюзанни, щоб вона могла використати його для своїх ліків, та саламандри Метью. Але була там іще ота огидна прикраса — намисто зі звисаючим із нього вмираючим драконом, яке подарував мені імператор Священної Римської імперії.

— Це цяцька для королеви, а не для дружини дворянина, — зазначила Єлизавета і, простягнувши руку, доторкнулася до іскристого дракона. — Що ж ви таке подарували Рудольфу, що він так розщедрився?

— А це, ваша величносте, як Метью казав: імператор женеться за тим, чого він ніколи не зможе мати. Йому наверзлося, що він зможе завоювати мою прихильність. Він помилявся, — сказала я, хитаючи головою.

— Мабуть, Рудольфу нестерпна сама думка про те, що хтось дізнається, ніби він випустив зі своїх рук щось наскільки цінне, — припустив Метью.

— Ви маєте на увазі оцю прикрасу чи вашу дружину?

— Мою дружину, — стисло відповів Метью.

— Але ця прикраса все одно може стати в пригоді. Можливо, він хотів сказати, що дарує це намисто мені, — замислено мовила Єлизавета. — Але ви взялися самі доставити його сюди, одягнувши на себе заради більшої безпеки.

— Діана не надто сильна в німецькій, — з хитрою посмішкою погодився Метью. — Може, коли він власноруч надягав це намисто Діані, то в ту мить уявляв, як воно сидітиме на вас.

— О, та навряд чи, — сухо мовила Єлизавета.

— Якби імператор збирався подарувати цю прикрасу королеві Англії, то він зробив би це з належною церемонією. Якщо довіритися амбасадору і попросити його… — запропонувала я.

— Прекрасне рішення, — прочитала мою думку королева. — Звісно, воно нікому не сподобається, але мої придворні матимуть принаймні об що точити свої зуби, допоки не з’явиться якась нова тема для пліток. — Але ж залишається невирішена справа з отою книгою.

— А ви повірите мені, коли я скажу вам, що та книга — неважлива й неістотна?

— Навряд чи, — похитала головою Єлизавета.

— Я так і думав. Гаразд. Сформулюю інакше: ви повірите мені, коли я скажу, що від тієї книги залежить майбутнє?

— Це нереально. Та оскільки мені не хочеться, щоб Рудольф чи хтось із його родичів хоч якось впливав на майбутнє, постійно нагадуючи мені про ту книгу, я покладаю справу її повернення на вас, якщо вона, звісно, коли-небудь потрапить до ваших рук.

— Дякую, ваша величносте, — з полегшенням сказала я, задоволена, що ми відбулися відносно незначною кількістю брехні.

— Я