Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

Минуло кілька днів, після подій в печерах. Тієї ночі Карахони напали не тільки на воїнів, що вирушили разом з герцогом на пошуки, а й на тих, хто залишився.

Після того, як Олівія пішла шукати дядька, на всю групу напали Монстри, павуків було дуже багато, і вони кидалися на кожного, без розбору. Ціною життя кількох десятків людей, вдалося вистояти, та перемогти Карахонів. А ще, коли Королеву було вбито, решта павуків відразу ж це відчули, та кинулися тікати з печери на вулицю. Усі ці Монстри, що все ще залишалися боротися з людьми в печері, раптом втекли. Для лицарів, що не розуміли, що відбувається, це було дивно, тільки воїни Гілберта знали, в чому справа.

Згодом повернулися і Філіпп з Ортісом, та привели поранених воїнів Гілберта, яких вдалося визволити з павучих пасток. А вже потім прийшли й принц з Олівією, та герцогом. Олівія тоді була тиха, як ніколи, байдужа до всього, що відбувалося навколо. Деякий час, від неї можна було почути лише короткі питання, та відповіді. Вона ні з ким не спілкувалася, та ні чим не цікавилася. Філіпп не був повним дурнем, щоб не зрозуміти, що сестрі потрібен якийсь час, для того, щоб прийти до тями, після важкого протистояння з Королевою Карахонів. Усі деталі бою йому розповів дядько, це було зроблено в навчальних цілях, бо ніхто не  знає, що на них чекає по переду.

* * *

Олівія йшла по чорній, мертвій землі, хоча тут не дуже часто йшли дощі, та температура повітря була не надто холодною. Здавалося б, це комфортні умови для життя рослин. Але на їхньому шляху не було жодної травинки, траплялися тільки поодинокі тисячолітні, засохлі дерева, що вочевидь, померли разом з цією землею.

Вона поглянула на Філіппа, що мовчки йшов ліворуч від неї, та зрозуміла, що останні два дні, вона взагалі ні з ким не спілкувалася. Але їй було цікаво, куди вони поділися в дорозі.

— Філіпп. — раптом гукнула вона брата, а той аж кинувся, від не очікування.

— Я тут, говори.

— Там, в тунелі, куди ви двоє поділися?

— Коли світло кристала раптом погасло, схоже що всі ми пішли різними шляхами, але за сотню метрів, ми з сером Ортісом знову зійшлися в одному проході. Доки намагалися знайти вас, то лише заблукали самі, а потім випадково за брели до павучого лігва.

— Та ну, заблукавши, знайшли лігво Королеви Карахонів? — здивувалася Олівія. — Навіть не знаю, вітати вас, чи співчувати.

— Вітати звісно! Дякуючи цьому, ми змогли звільнити з полону більше десятка наших людей. А ще, я зміг скористатися магічною штучкою, якою поділилася пані Фіона. Там були тисячі яєць, та тисячі малих павученят, і я усіх їх випалив, до хрусткої скоринки, вигоріли за лічені хвилини!

— Не зрозуміла? Пані Фіона? Чого б це вона з тобою ділилася чимось цікавим? — здивувалася Олівія.

— Ну... Тому, що я красунчик! — з посмішкою зауважив Філіпп.

— Богине... Невже ми народилися в однієї матері?.. — закотила очі дівчина.

Ален, що йшов поруч, зараз тихо посміхався, він був радий, що з його коханою знову все добре.

— Ну, і що було далі? — запитала дівчина.

— А далі ми змогли повернутися, бо дядькові воїни пам’ятали дорогу...

— Пфф! Ясно. — посміхнулася Олівія.

— Агов, ти що, смієшся з нас? Сер Ортіс, ви тільки погляньте, вона вважає нас нездарами! — жалівся Філіпп.

— Ми заблудилися в печері, і без сторонньої допомоги так і не змогли знайти вихід. — спокійно говорив Ортіс. — Професіоналами нас точно не можна назвати.

— Ха ха! — не втрималася, та засміялася дівчина.

Якось темно стало навкруги, над ними вже зовсім затягнуло темними хмарами. Раптом величезна блискавка розійшлася небом, різко загримів грім, і всі звернули увагу на цей звук. Буря була вже зовсім близько, отже,   вони вже майже дісталися до потрібного місця.

Коли вони піднялися черговим пагорбом, то всі дружньо зупинилися. Олівія ще навіть не піднявшись зрозуміла, що по переду було щось не звичайне, і коли вона була на самій вершині, то й сама це побачила, та відчула.

Сильний вітер вдарив їй в обличчя, він здіймав увесь пил,  та бруд із за сушеної землі, створюючи справжню пилову бурю, що кружляла на одному місці.

Там, в низу, в самому центрі цієї  бурі, стояли руїни якогось міста, і старий Храм на околиці. По всьому місту бродили одинокі Монстри, чи то в пошуках їжі, чи то патрулюючи території. Там не було жодного вцілілого будинку, одні руїни, але Храм виглядав краще, це була висока чотирикутна будівля, з колонами навколо стін, все було збудовано з чорного каменю. Навколо Храму стояли вартові Чорні Апостоли.

— А де ж та прірва, чи щось таке, те місце звідки мав би вилізти Бог Чорба? — запитав Білал Саміль.

— Думаю, десь у Храмі, — говорив герцог Гілберт. — Інакше там не  стояло б так багато вартових.

— Є ще дещо... Портал, крізь який Монстри з підземного світу, приходять до нашого. — заговорив принц Ален.

— Точно, його теж  чомусь не видно... — зауважив Білал.

— Він прямо під нами. — спокійно додав Ален.

На кілька секунд навколо запанувала тиша, тільки після слів принца, всі раптом зрозуміли, що вони стоять зовсім не на пагорбі, а на вершині скелі, і всього за кілька метрів по переду них обрив. І саме на стіні цієї скелі нанесено якесь древнє коло телепортації, таким чином Монстри і переходили до цього світу.