Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Треба коритися долі, — сказала стара фрейлейн, докірливо повернувши до мене своє коричневе, зморщене, мов печене яблуко, обличчя. Вона, певне, натякала на мою вчорашню лайку.

— Коритися? — спитав я. — А навіщо коритися? Це ж нічого не дає. У житті доводиться за все розплачуватись удвічі й утричі дорожче. Навіщо ж тоді коритися?

— І все ж треба, так краще.

«Коритися… — думав я. — А що це може змінити в житті? Боротись, боротись — це єдине, що лишається нам у цій колотнечі, в якій врешті-решт однаково будеш насподі. Боротися за те, що тобі ще залишилось у житті, за те, що любиш. А в сімдесят років можна й коритися».

Кестер поговорив трохи з фрейлейн Мюллер. Вона усміхнулась і спитала, що він хотів би на обід.

— Бачиш, — сказав Отто, — таке набуваєш з літами. Сльози та сміх — усе змінюється досить скоро. Без якихось затримок. Це й нам не завадило б засвоїти, — задумливо додав він.

Ми походили круг дому.

— їй кожна хвилина сну на користь, — сказав я.

Ми знову пішли в сад. Фрейлейн Мюллер приготувала сніданок. Ми випили гарячої чорної кави. Зійшло сонце. Одразу потепліло. Листя на деревах іскрилося в променях світла крапельками вологи. Від моря долинали крики чайок. Фрейлейн Мюллер поставила на стіл букет троянд.

— Потім поставимо його їй у кімнату, — сказала вона.

Запах троянд нагадував мені дитинство, садову огорожу…

— Знаєш, Отто, я почуваюся так, ніби сам був хворий, — сказав я. — Ми вже не ті, що були колись. Я мав би бути спокійнішим. Розсудливішим. Чим сам спокійніше тримаєшся, тим більше можеш допомогти іншим.

— Не завжди це вдається, Роббі. Таке й зо мною буває. Що довше живеш, то більше псуються нерви. Як у банкіра, що весь час має збитки за збитками.

Тут розчинилися двері. Вийшов Жафе в піжамі.

— Добре, добре, — замахав він мені рукою, побачивши, що я мало не перекинув столик для кави. — Добре, наскільки це можливо в її стані.

— Можна мені зайти туди?

— Ще ні. Зараз там служниця. Прибирає, миє тощо.

Я налив йому кави. Він примружив очї від сонця і звернувся до Кестера:

— Власне кажучи, я маю бути вдячний вам. Принаймні хоч на один день вибрався за місто.

— Ви могли б це робити частіше, — зауважив Кестер. — Увечері виїжджати, а повертатися на другий вечір.

— Міг би, міг би… — відповів Жафе. — Хіба ви ще не збагнули, що ми живемо в епоху цілковитого самознищування? Багато чого, що можна було б зробити, ми не робимо, і хтозна-чому. Робота в наш час набула жахливої ваги — вона поглинає все інше через те, що багато людей позбавлені її взагалі. Як тут гарно! Я вже кілька років не бачив нічого такого. У мене дві автомашини, квартира з десяти кімнат і досить грошей. А що мені з того? Що все це в порівнянні з отаким літнім ранком на природі! Робота — працюєш як навіжений і тішишся ілюзією, що колись, потім усе буде по-іншому. Ніколи не буде по-іншому. Сміх, та й годі — що тільки люди роблять зі свого життя!..

— Я вважаю, що лікар — один із небагатьох людей, які знають, для чого живуть, — сказав я. — Що ж тоді казати якомусь бухгалтерові?

— Любий друже, — відповів Жафе, — було б помилкою припустити, що всі люди мають однакову здатність відчувати.

— Хай так, — сказав Кестер. — Але ж кожен із людей набув свій фах незалежно від здатності відчувати.

— Це правда, — відповів Жафе. — Не так усе просто. — Він кивнув мені: — Тепер можна. Але спокійно, не турбуйте її, не давайте їй говорити…

Пат лежала на подушках, знесилена, ніби розбита. Обличчя зблідло, під очима широкі синці, уста побіліли. Лише очі, як завжди, були великі та блискучі. Надто великі й надто блискучі.

Я взяв її руку. Вона була квола й холодна.

— Пат, друже мій, — розгублено промовив я й хотів був сісти біля неї на ліжко. Але тут зауважив біля вікна тістоподібне обличчя служниці, що з цікавістю вирячилась на мене. — Вийдіть звідси, — сказав я їй роздратовано.

— Але ж я повинна затягнути гардини, — відказала вона.

— Гаразд, робіть своє діло та йдіть звідси.

Вона стягнула докупи жовті гардини на вікнах. Але все ще не йшла та стала неквапливо скріплювати їх шпильками.

— Послухайте, — сказав я, — тут же не театр. Зараз же йдіть звідси!

Вона мляво повернулась:

— Спершу кажуть пришпилити, а потім — не треба…

— Ти просила її зробити це? — спитав я Пат.

Пат кивнула.

— Тобі боляче дивитися на світло?

Вона похитала головою:

— Краще, щоб ти не бачив мене сьогодні при такому яскравому світлі…

— Пат! — перелякано мовив я. — Тобі не можна ще говорити! Але якщо в цьому вся причина…

Я розчинив двері, і служниця нарешті пішла. Я повернувся до Пат. Розгубленості як не було. Я навіть був радий, що трапилась ота служниця. Вона відволікла мене в першу хвилину. Бо все ж страшно було бачити Пат у такому стані.

Я сів біля ліжка.

— Пат, — мовив я, — скоро ти знову будеш здорова…

Вона ворухнула устами:

— Уже завтра…

— Завтра ще ні, але через кілька днів. Тоді тобі можна буде встати, і ми поїдемо додому. Нам не слід було їхати сюди, тут для тебе надто вогкий клімат…

— Дарма, — шепотіла вона, — я ж не хвора, Роббі. Це просто нещасливий випадок…

Я глянув на неї. Чи справді вона не знала, що хвора? Чи не хотіла знати цього. Її очі неспокійно забігали.

— Тобі нічого боятися… — прошепотіла вона.

Я не зразу зрозумів, що вона мала на увазі й чому це було так важливо, щоб саме я не боявся. Я лише бачив, що вона схвильована, в її очах був якийсь особливий, болісний, благальний вираз. І враз у мене сяйнув здогад. Я збагнув, що її непокоїло. Вона думала, що я боюся заразитися від неї, хворої.

— Господи, Пат, — сказав я, — може, тому ти ніколи нічого не казала мені про це?

Вона не відповіла, але я бачив, що так воно й є.

— Кат би його взяв, — лайнувсь я, — за кого ж ти мене, власне, вважаєш?

Я схилився над нею.

— Полеж хвилинку спокійно, не ворушись… — я поцілував