Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Бога ради, Пат…

— Я така щаслива… — промовила вона.

Я стояв і дивився на неї. Вона сказала лише три слова, але сказала так, як я ще ніколи не чув. Я знав жінок, але то все були випадкові зустрічі, побіжні пригоди, іноді — весела година, самотній вечір, втеча від самого себе, від розпачу, від спустошення… Та я й не хотів нічого іншого, бо гниття навчило мене покладатись тільки на себе й ні на кого більше, хіба що на товариша. І ось раптом побачив, що я можу важити щось для людини, просто тому, що я існую і що вона щаслива від того, що я з нею… Такі слова звучать дуже просто, та коли вдумаєшся — то це дивовижна, безмежно важлива річ. Це щось таке, від чого твоє серце ладне розірватися, що може цілком змінити тебе. Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім’я чого можна жити. Чоловік не може жити заради кохання. А заради іншої людини — може.

Мені хотілося сказати їй щось, та я не міг. Як важко підшукати слова, коли насправді є що сказати. І навіть коли знаєш потрібні слова, соромишся вимовити їх. Усі ці слова належать минулим століттям. Наша доба не має ще слів для висловлення своїх почуттів. Грубувата розв’язність — це єдине, що їй ли-чить. Усе інше — фальш.

— Пат, — сказав я, — мій справжній хоробрий друже…

Цієї миті увійшов Жафе. Він одразу оцінив ситуацію.

— Неймовірний успіх! — пробурчав він. — Цього я й сподівався.

Я хотів щось заперечити йому, але він без зайвих слів випхав мене за двері.

XVII

Минуло два тижні. Пат настільки одужала, що можна було повертатися додому. Ми спакували свої речі й чекали на Готфрі-да, він мав забрати машину. Я з Пат вирішив їхати залізницею.

Був теплий, лагідний день. Високо в небі стояли білі, наче ватяні, хмаринки. Над дюнами коливалося розжарене повітря, а над розпластаним олов’яним морем мерехтіла ясна імла.

Готфрід приїхав після обіду. Я ще здалеку побачив над огорожею його біляву чуприну. І лише коли він повернув до вілли фрейлейн Мюллер, я помітив, що він ішов не сам — слідом за ним виринула якась постать на зразок автогонщика в мініатюрі: широкий картатий кашкет, одягнутий козирком назад, величезні захисні окуляри, білий комбінезон і два велетенські вуха, що палахкотіли, як рубін.

— Боже мій, та це ж Юп! — здивовано вигукнув я.

— Персонально, пане Локамп! — відповів той, усміхаючись.

— Та ще в такому костюмі! Що це з тобою?

— Хіба ти не бачиш, — весело пояснив Ленц, потискуючи мені руку. — Ми готуємо його на автогонщика. Уже вісім днів я навчаю його водити машину. А тепер ось напросився їхати сюди. Для нього це добра нагода — зробити першу далеку подорож на машині.

— Якось упораюся з цим ділом, пане Локамп! — палко запевнив мене Юп.

— О, ще й як упорається! — підморгнув Готфрід. — Таких метких я не зустрічав навіть серед найшаленіших гонщиків! У перший же день навчання він уже пробував на нашому старому, благенькому таксі перегнати якийсь «мерседес» із компресором. Справжній тобі диявол!

Юп сяяв від щастя, захоплено поглядаючи на Ленца.

— Думаю, що міг би спіймати того задаваку на бубликах, пане Ленц! Хотів притиснути його на повороті, як це робить пан Кестер.

Я не міг утриматись від сміху:

— То ти добре починаєш, Юпе.

Готфрід із батьківською гордістю поглянув на свого учня:

— Ну, а тепер візьми-но валізи й відвези їх на вокзал.

— Сам? — Юп мало не луснув від хвилювання: — Можна мені самому з’їздити на вокзал, пане Ленц?

Готфрід кивнув, і Юп прожогом кинувся до вілли.

Здавши валізи, ми заїхали за Пат і вирушили на вокзал. До відходу поїзда залишалося ще чверть години. На пероні не було нікого. Лише самотньо стояло кілька бідонів з-під молока.

— Ну, вирушайте, — сказав я. — А то надто пізно приїдете додому.

Юп, що сидів уже за кермом, скривджено глянув на мене.

— Тобі, я бачу, не подобаються такі зауваження? — звернувся до нього Ленц.

Юп випростався на сидінні.

— Пане Локамп, — сказав він з ноткою докору в голосі, — я зробив точні обчислення нашого маршруту. Ми спокійнісінько прибудемо до майстерні о восьмій годині.

— Абсолютно точно! — Ленц поплескав його по плечу. — А ти, Юпе, побийся з ним об заклад. На пляшку зельтерської води.

— На зельтерську воду — ні, — заперечив Юп, — а на пачку сигарет я ладен ризикнути хоч би й зараз.

Він із викликом глянув на мене.

— А ти знаєш, що дороги тут поганенькі? — спитав я.

— Усе враховано, пане Локамп!

— І круті повороти теж врахував?

— Повороти для м «ене ніщо. У мене немає нервів.

— Гаразд, Юне, — сказав я якомога поважніше. — Тоді

я приймаю виклик. А~ле пан Ленц не повинен сідати за кермо протягом усієї дороги.

Юп притулив руку до серця:

— Чесне слово!

— Добре, добре. А-ле скажи мені, що це ти так міцно затис-нув у руці?

— Це мій секундомір. Буду в дорозі засікати час. Хочу по-дивитися, на що здатний цей драндулет.

Ленц лукаво усміхнувся.

— Е, друзі мої, Юхі озброївся до зубів. Гадаю, що наш чесний, старий «сітроен>:> уже тремтить перед ним усіма своїми поршнями.

Юп пустив іронію гховз вуха. Він схвильовано поправляв свій кашкет.

— Ну, то як, пане — Ленц, вирушаємо? Заклад є заклад!

— Звичайно, мій малий компресоре! До побачення, Пат! Бувай, Роббі! — Готфрід сів у машину. — Юпе, а покажи-но дамі, як стартує джентльмен і майбутній чемпіон світу!

Юп насунув захисні окуляри на очі, помахав рукою і, як бувалий гонщик, упевнено ввімкнувши першу швидкість, повів машину бруківкою до шосе.

Ми з Пат якийсь час іще посиділи на лаві перед вокзалом. Спе-котне біле сонце щедро пригрівало дерев’яну огорожу перону. Пахло смолою і сіллю — Пат відкинула голову назад і заплющила очі. Вона сиділа непорушно, підставивши обличчя сонцю.

— Ти стомилася? — запитав я.

Вона похитала головою:

— Ні, Роббі.

— А от і наш поїзд., — сказав я.

Важко пахкаючи, підійшов паровоз — чорний, маленький, він губився у безмежному, мерехтливому мареві. Ми зайшли до вагона. Людей у поїзді було мало. Він засопів і рушив далі.

Густий чорний хвіст диму від паровоза повис у повітрі. Повз нас повільно пропливав знайомий ландшафт: село з побурілими стріхами, луки з коровами й кіньми,