Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

Пізно в ночі, коли Олівія міцно спала, її збудила метушня, що почалася в печері. Вона розплющила очі, та деякий час, моргаючи, вона намагалася звикнути до того слабкого світла магічних кристалів, що тримали в руках лицарі. В печері було досить темно, небо було дуже хмарним, і навіть місячне сяйво не пробивалося до землі. Слабке мерехтіння магічних кристалів ледве освітлювали не великі ділянки навколо людей, що їх тримали. Вони метушилися по печері, активно щось обговорюючи, бігали від одного кутка в інший. Олівія піднялася з місця та підійшла до групи лицарів.

— Що трапилося, що за метушня тут?

— Спадкоємице, деякий час назад, ми виявили, що вартові, які мали стояти в глибині печери, зникли. Ми розпочали пошуки, але пʼятеро лицарів, що пішли за ними, теж зникли. Про це, ми донесли герцогу Гілберту, і він разом з воїнами вже вирушили на пошуки. Та минуло вже близько години, а від них немає жодних новин.

— Скільки всього осіб зникло? — запитала Олівія.

— Там було четверо вартових, і ще пʼятеро, що вирушили на пошуки, і тепер герцог разом з десятьма воїнами...

— Не мало... — замислилася вона.

— На стільки глибока ця печера? — раптом запитав Ален, що саме вчасно приєднався до розмови.

— Вона тягнеться на кілька кілометрів в глибину, постійно звужуючись, потім навпаки розширяється на одну велику шахту, але навіть і там немає кінця, бо з шахти ведуть чотири дороги, і не факт, що і вони в кінці не розходяться ще на більшу кількість.

— Ясно, я сходжу глянути, що там. — повідомила Олівія, та вже збиралася йти, коли Філіпп її зупинив.

— Ти збираєшся йти туди?

— Там дядько Оскар, я не можу його просто кинути.

— Він Майстер Меча, що йому буде?

— Навіть Майстер не застрахований від не передбачуваних ситуацій.

— Тоді я піду з тобою.

— Ні, з нею піду я. — втрутився принц Ален. — А ти йди сам.

— Агов! Ти тільки глянь в ту темряву... — вказував Філіпп в глибину печери. — Я не хочу сам, самому лячно...

— От же ж, рознявкався. — закотила очі дівчина. — То йди з сером Ортісом.

Коли увага була прикута до Ортіса, по його мовчазному обличчі, можна було прочитати безмовний крик: «Та за що?». Але нічого не вдієш, бо такий наказ.

Вони взяли до рук по магічному кристалу світла, та потерли його в долонях, таким чином він активувався, та починав світитися, немов ліхтарик. Компанія «Темна Ніч» забезпечила таким каменем кожного учасника походу, про всяк випадок. І добре, що це сталося, адже в такому місці, де немає жодної деревинки, а тому, й не було можливості ні розвести багаття, ні зробити, та запалити смолоскип.

Кілька кілометрів вони йшли всі разом одним проходом, що постійно звужувався, а коли місця стало вистачати тільки на одну людину, вони вийшли до великої, просторої шахти.

— Чотири проходи, як вони й говорили. — зауважила Олівія.

— Схоже, саме тут була крайня оборонна позиція, і саме з цього місця вони й зникли. — говорив Філіпп. — І куди вони могли піти?

— Вони не пішли. Одного поволокли звідси силоміць, а решта з переляку втекли он туди. — показував Ален в напрямку другого проходу.

— Поволокли? — перепитав Філіпп.

— Так, он де кривавий слід. — вказувала Олівія на калюжу крові, яка вже встигла застигнути. — Схоже, тут хтось живе...

— І ми вторглися на його територію. — додав Ален.

— Дідько, тільки не говори, що ми підемо за цим кривавим слідом... — говорив Філіпп.

Олівія подивилася на брата, як на ідіота, і відповіла:

— Прямо в лігвище Монстра? Сам туди йди. Я краще піду дядька шукати.

— Я теж туди не буду йти, там здається, ще темніше, аніж тут...

— Вони пішли цим шляхом, тут є сліди. — повідомив Ален.

— Добре, ходімо й ми. — говорила Олівія.

 Деякий час вони просто мовчки йшли камʼянистим тунелем, по переду їх зустрічала повна темрява, а навколо не було чутно жодного звуку, тільки звуки їхніх кроків, та дихання. Магічний камінь в руках Олівії раптом погас, і вона, потрусивши його кілька разів, та потерши в долонях, зрозуміла, що в ньому просто закінчилася енергія, тож просто викинула його до долу. Після цього, вона дістала з кишені ще один, бо у власниці цілої торгової компанії не може бути лише один магічний камінь, як і у всіх. Потерши його в долонях, Олівія скривилася від різкого світла що вдарило їй в очі. В цей момент, по переду промайнула чиясь тінь, і від цього волосся на шкірі стало дибом.

— Ви це бачили? — пошепки запитала дівчина.

Але відповіді не було, навколо тільки темрява, та тиша. Олівія обернулася, та ні Алена, ні Філіппа з Ортісом не було. Вона лишилася сама. По заду, почулося якесь шурхотіння, і вона різко обернулася, але там була тільки темрява. Хто знає, що там ховається? Вона дістала свій револьвер, та зняла з запобіжника, з ним реакція буде швидшою, а ніж з мечем. Саме тому, вона навіть не брала його з собою. Довгий клинок буде тільки заважати у вузькій печері. Вона зробила крок в перед, і той звук теж просунувся по переду, стало страшно, серце гуркотіло, як перелякане. Там, по переду точно хтось є, але чомусь, «Очі Істини» нічого там не бачать, а світло кристалу освітлювало лише декілька метрів навколо неї.