Читати книгу - "Загублена душа, Віталіна Весела"

В цій частині гір вже не було снігу та морозу, але все ще було холодно та сиро. Сірі хмари над головою ставали все темнішими, і чим більше люди наближалися до Храму, тим гучніше вони чули гуркіт грому, та мерехтіння блискавок. Там, по переду в небі творилося щось страшне, наче цілий ураган без кінця крутився в одному місці. Увесь свій шлях вони спостерігали за таким небом, і з кожним кілометром їм ставало все тривожніше.

Дощ ніяк не припиняв мрячити, і вологе, чорне каміння було дуже слизьким, всього за десять хвилин такого шляху, якийсь бідолага посковзнувся, та зірвався у прірву, його жахливий крик, що повільно віддалявся, доки зовсім не затих, ще довго лунав у людей в голові. Олівія все ще повільно просувалася виступом, по переду йшов Філіпп. Він постійно обертався, щоб пересвідчитися, що в неї все добре. А по заду йшов принц Ален, він не міг просто телепортуватися, бо не знав куди, не маючи кінцевої точки, не можна завершити магічне коло для телепортації. Він постійно хвилювався за свою кохану, і навіть змусив її привʼязати навколо пояса мотузку, інший кінець якої, був обмотаний навколо самого принца. Таким чином йому стало трохи спокійніше, і навіть якщо вона раптом послизнеться, він зможе її втримати. Ця ідея прийшла йому в голову після того, як один з лицарів зірвався в низ, що навело на всіх ще більшого страху.

Холодний вітер розбивав дрібні краплі дощу в обличчя, від чого щоки та носи, здавалося скоро вкриються кригою. Олівія все ще продовжувала йти, притискаючись до скелі, мʼязи вже почали боліти від напруги, та вона не зупинялася, не дивилася в низ чи по боках. Вона дивилася тільки в перед, постійно повторюючи собі: «Ще трошки...».

Виступ по трохи почав повертати в бік до розщелини, його ширина все збільшувалася, а прірва поступово віддалялася. Коли люди почали виходити на вузьку стежку між високими скелями по обидва боки, вони полегшено зітхнули, бо та бездонна прірва тепер залишилася позаду. Тепер перед їхніми очима розкрився зовсім інший пейзаж. Між двома високими скелями вела крута стежка. Чорне каміння то виступало своїми гострими кінцями, то навпаки було гладким, наче відполіроване. Зірватися в прірву вже не лякає, та якщо раптом послизнутися на цьому камінні, то можна якраз і докотитися в низ, десь до тієї прірви.

Олівія дивилася на цей шлях, уявляючи який жах її чекає по переду. Ці високі чорні скелі, вузький прохід між ними, і сіре, грозове небо. Щось їй це нагадувало, і вона не вдоволено скривилася, пробурмотівши:

— А це ще що за шлях до Мордору?...

Наступні кілька годин були важкими. Люди підіймалися скелястою стежкою, оступалися на слизькому камінні, падали, підіймалися знову, та продовжували йти далі. Кожного разу, коли Олівія зупиняючись, дивилася вперед, то все згадувала той відомий кінофільм, який вона переглядала декілька разів, доки жила на Землі.

Почало вечоріти, тепер на їхньому шляху траплялися відгалужені проходи між скелями, а іноді це були просто не великі печери, чи виступи скелі, що створювали навіс над стежкою. В одній з таких печер було вирішено зупинитися на ночівлю. Одразу після входу було досить просторо, тож всі змогли залишитися в одному укритті. І хоч цього разу вони не можуть розпалити багаття, адже навколо було лише каміння, люди були задоволені. На вулиці було вітряно та холодно, а ще постійно мрячив дощ, тому спати з дахом над головою, та захистом від вітру вже було добре.