Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чим, — запитав я, — славився Тут? Він мертвий чотири тисячі років як. Хлопче, — додав я. — Як йому це вдалося?
І тут я був в осяжній гробниці під пірамідою, в місці, яке мені завжди кортіло відвідати. Якщо скрутити ці килими, застелені у проході, то там можна було відрити загублених фараонів, похованих зі свіжими буханками хліба і рельєфними в’язками цибулі, запасами їжі для далекої мандрівки угору річкою аж до Вічності.
Вони не повинні знести гробницю, подумалося мені. Мене мають поховати саме тут.
— Це ж не цвинтар Зелена Поляна, — завівся неподалік старий восковий китаєць, ніби прочитавши мої думки.
Я заговорив уголос.
— Коли звели цей театр? — пробурмотів я.
І от пішла вода в хату, старе опудало залило сорокаденним потопом слів:
— У тисяча дев’ятсот двадцять першому, то був один із перших. До того тут було голе місце, довкола пальми, фермерські хатини, котеджі, задрипана головна вулиця, невеличкі бунгало, зведені, щоб заманити Дуга Фербенкса,[149] Ліліан Гіш, Мері Пікфорд.[150] Радіо — не що інше, як детекторна коробка з навушниками, завбільшки як сірникова пачка. Втім, ніхто не в силі вловити пройдешнє по ньому. Хоча почин і грандіозний. Люди завалювалися сюди пішки та під’їжджали автівками з півночі Мелроуза. Суботніми вечорами істинні прихильники кіно ринули сюди, як пустельники караванами. У той час цвинтар іще не починався з Гаувера і Санта-Моніки. Розкинувся він після розриву апендикса Валентино[151] у тисяча дев’ятсот двадцять шостому. На вечір з нагоди відкриття Граумана Льюїс Б. Майєр прибув із зоопарку Селін, що у Лінкольн-парку. Саме звідти й запозичили лева для «МГМ».[152] Злостивого і водночас беззубого. Тридцятка дівчат, які кружляли у танці. Вілл Роджерс[153] крутив над головою ласо. Тріксі Фраганца[154] виконувала свою славетну пісню «Я не турбуюся», а до того знялась у фільмі Свенсон[155] в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому. Зійдіть униз, запхніть ніс у роздягальну старезного підвалу, де досі віддає пережитком тих часів, — і ви натрапите на нижню білизну тих вертихвісток, які сохли від любові до Лоувелла Шермана.[156] Галантний кавалер з вусиками помер від раку в тридцять четвертому… Ви слухаєте мене?
— Клайд Растлер, — випалив я.
— Святий Боже! Ніхто про нього ні сном ні духом. Бачите он угорі стару рубку? Вони поховали його заживо у двадцять дев’ятому, коли встановили нову проекційну будку на другому балконі.
Я поглянув угору на фантоми туману, дощу та снігу Шангрі-ла, вишукуючи там верховного ламу.
Мій примарний приятель мовив:
— Ліфта нема. Дві сотні сходинок! Довгенький підйом — і жоднісінького тобі шерпа, який зумів би провести до середнього вестибюля і бельетажу, а згодом до ще одного балкона та ще одного, де мене оточували три тисячі сидінь.
І як лишень задовольнити три тисячі відвідувачів? Я почав ламати голову над цим. Ну як? Якщо хіба восьмирічному хлопчикові не захочеться тричі піти подзюрити під час фільму, значить, тобі підфартило.
Я дерся вгору.
Напівдорозі я спинився, щоби присісти, відхекався, тоді зненацька знову обімлів, замість того, аби зарядитися новими силами.
Розділ двадцять третій
Я дістався до задньої стіни узвишшя Евересту і постукав у двері старої рубки.
— Кого ще там принесло, того, про кого думаю? — залунав нажаханий голос.
— Ні, — відповів нишком, — то лишень я. — Повернувся заради одного-єдиного денного кіносеансу сорок років перегодом.
То було без перебільшення геніальне рішення — вивернути своє минуле.
Нажаханий голос пом’якшився.
— Який пароль?
Мій язик ні з того ні з сього почав заплітатись, і я заговорив голосом хлоп’яти:
— Том Мікс[157] зі своїм конякою, Тоні, Хут Гібсон,[158] Кен Мейнрад,[159] Боб Стіл,[160] Гелен Твелвтріз,[161] Більма Банкі.[162]
— Годиться.
Запала тривала пауза, до того, як я вловив звук величезного павука, що продирався крізь дверну панель. Двері заскрипіли.
Срібна тінь випнулася назовні, справдішня метафора чорно-білих примар, що мигцем сновигали екраном років невідь-скільки тому.
— Жодна жива душа ніколи раніше сюди не підіймалася, — мовив старий-престарий чоловік.
— Жодна?
— Ніхто так ніколи й не постукав у мої двері, — вів далі чоловік із сизим волоссям, посрібленим обличчям та в сріберній одежині, вибілений сімдесятиліттям скитания під узгір’ям стрімкого палацу, щоразу позираючи вниз на усю цю бутафорію, проглядаючи її десять тисяч разів, не менше. — Ніхто не знає, що я тут. Навіть я сам.
— Ви тут. Ви — Клайд Раслер.
— Я?
На якусь мить мені здалося, що зараз він почне обмацувати підтяжки та підв’язки для рукавів.
— Хто ти? — він висунув із-за дверей обличчя, ніби черепаха голівку з панцира.
Я відрекомендувався.
— Ніколи не чув про вас, — він поглянув униз на спорожнілий екран. — Ви один із них?
— Мертвих зірок?
— Вони іноді здіймаються сюди. Фербенкс навідувався сюди минулої ночі.
— Зорро, д’Артаньян, Робін Гуд? То хтось із них стукав у двері?
— Дряпався. У покійних свої клопоти. Ви заходите чи йдете?
Я хутко ступив уперед, доки той не передумав.
Кінопроектори стояли розвернуті в бік цілковитої пустки, а кімната нагадувала чунцінську усипальню. У ній відгонило пилюкою та піском, а ще там повис ядушливий запах кіноплівок. Між проекторами затесався єдиний стілець. Бо, за словами пожильця, ніхто ніколи не заходив сюди. Я потупив погляд на вщерть завішані стіни, на яких було прицвяховано зо три дюжини зображень, деякі вбрані у дешеві вулвортські рамки, інші красувались у срібному обрамленні; були там і звичайнісінькі клапті паперу, вирвані зі старого журналу «Срібний екран», а ще світлини близько тридцяти жінок.
На обличчі старого-престарого чоловіка прорізалася легка усмішка.
— Мої солоденькі кралечки!.. Вони збереглися відтоді, як я був із живчиком та з перчиком.
Найстаріший з найдавніших чоловіків подивився на мене, пробираючись поглядом через лабіринт зморщок. Із таким виразом хіба що пірнаєш у холодильник о шостій ранку, шукаючи там мартіні, змішане минулої ночі.
— Я тримаю двері на замку. На мить подумав, що це ви надворі горланили.
— Ні, не я.
— Хтось був там. Знадвору. А до того ніхто сюди ні ногою, відколи переставився Лоувелл Шерман.
— І тут пішла вода в хату — два некрологи за десять хвилин. Зима тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року. Рак та пневмонія.
— Ніхто про це ні аза не знав.
— Якось одного суботнього дня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого я гасав на роликах біля Колізею,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.