Читати книгу - "Трилогія смерті"

Констанс непохитно стояла.

— Боже, Боже, — почала вона, — як хотілося б мені бачити твої сни.

— Проси, і я дам тобі позику.

— Бідне, безмовне, невинне і дурненьке дитинча. Ось за що я тебе люблю. Цікаво, чи вдасться мені десь там, біля небесних воріт, виміняти свої нічні жахіття, чорні, як сажа у старому димарі, на чистесенькі янгольські крила?

— З цим питанням до брата.

— Та він гнав мене у три шиї до самісінького пекла.

— Я досі не отримав відповіді на своє запитання? Ти подобаєшся собі?

— Те, що бачу в дзеркалі, звісно, подобається. А от те, що таїться всередині, глибоко під склом, наганяє на мене морок. Вибиваюся зі сну посеред ночі, й усе те спливає перед моїм обличчям. Ісусе Христе, як скрушно! Можеш мені зарадити?

— Як? Я ні в зуб ногою, що є що, де ти, а де твоє відображення. Що вирвалося нагору, а що причаїлося всередині.

Констанс налягла на іншу ногу.

— Важко встояти на місці? — запитав я. — Якщо я скажу «червоне світло», зупинися. Твої ноги погрузнуть у бетоні. І що тоді?

Я помітив, що її туфлі настійно силкуються звільнитися звідтіль.

— На нас дивляться люди!

— Кінотеатр зачинено. Більшість ліхтарів погасло. Зовнішній двір простоює пусткою.

— Ти нічого не розумієш. Мені пора йти. Негайно.

Я перевів погляд на передні двері Граумана, які були досі відчиненими, всередині робітники вовтузились із якимось спорядженням.

— Ото наступний крок, але, Боже, як мені продертися туди?

— Просто йди.

— Ти не розумієш. Це гра у класики. До дверей має пролягати інша доріжка відбитків, якби мені під силу було її віднайти. Куди стрибати далі?

Вона завернула головою. Чорний капелюх полетів на тротуар. І відтепер почало виднітися коротко стрижене бронзове волосся Констанс. Як і раніше, вона дивилась уперед, ніби страхаючись показати обличчя.

— Якщо я скажу «забирайся», що трапиться?

— Я піду.

— І де надибаєш мене знову?

— Тільки Богу відомо. Хутчіше! Кажи «забирайся». Вони у мене на хвості.

— Хто?

— Усі ті, інші. Вони умертвлять мене, якщо я не покінчу з ними першою. Ти ж не хочеш, аби моє серце припинило битися саме тут? Ну ж — не хочеш? — Я похитав заперечливо головою.

— На старт, увага, марш? — попередньо мовила вона.

— На старт, увага…

І вона рвонула.

Вона кривулями метнулася через зовнішній двір, дюжина спритних кроків праворуч, дюжина — ліворуч, перерва, і тоді ще дві дюжини кроків на завершення вбік до третього ряду відбитків, де вона остовпіла, наче перед нею рясніли наземні міни.

Урапт пролунав автомобільний гудок. Я озирнувся. Коли знову поглянув на парадні двері Граумана, то помітив, як у них розчинилася чиясь тінь. Полічив до десяти, щоби вона справді могла відірватися, потім нагнувся та підібрав крихітну туфельку, яку вона залишили у своїх же відбитках. Навпісля подався до першого ряду слідів, біля котрих зупинялася Констанс. Саллі Сімпсон, 1926. Її ім’я було нічим іншим, як відзвуком перебутнього часу. Далі я заспішив до других слідів. Гертруда Ергард, 1924. Ще розмитіша тінь пройдешнього. Останні відбитки містилися ближче до дверей. Доллі Дон, 1923. «Пітер Пен». Долі Дон? Здавалося, ніби проминальний туман років притулився до мене. Я майже пригадав.

— Дідько, — прошепотів я, — що далі?

Я нарихтувався пробратись у фальшивий китайський палац дядечка Сіда і чкурнув уперед, аби здоровезний темний дракон замашно поглинув мене одним ковтком.

Розділ двадцять перший

Я зостановився прямісінько перед малиновими дверима, оскільки вчув чіткий, як і раніше, голос отця Реттіґана, котрий скрикував: «Плачевно!» Це стало принукою витягти Книжку мертвих Реттіґан. Мигцем поглянув на імена, а тоді — місця. Під «Г» натрапив на Граумана. За ним були інші адреса та ім’я — Клайд Раслер. Раслер, подумав я, Боже мій, та він зав’язав зі зйомками у тисяча дев’ятсот двадцятому, востаннє працюючи із Гріффітом[143] та Гіш,[144] а потім вляпався у історію зі смертю у ванній Доллі Дімпл.[145] А от чи кануло в Лету його ім’я? Чи залишилося воно на бульварі, де тебе хоронять без попередження і, не питаючи, затирають літери на сторінках історії, он в який спосіб любий дядечко Джо Сталін провчав своїх приятелів: постріл дробовиком — і сліду не було. Моє серце замолотило, його прізвище було обведене червоним чорнилом і позначено двома хрестиками.

Реттіґан — я вдивлявся у темінь за темними дверима. Реттіґан, так, але чи Клайд Растлер тут також? Я пішов далі й ухопився за мідну ручку. Позаду пролунав млявий голос:

— Тут нічого красти!

Кощавий безпритульний чолов’яга стояв праворуч від мене, зодягнений у різнобій сірого, говорячи в безвість. Він уловив мій позирк.

— Рушай уперед! — прочитав по його губах. — Там так нічого не поцупиш.

Чимало можна здобути, подумав я, втім, як докопатися до великої Китайської гробниці, вщерть наповненої миготінням чорно-білих кінороликів, вольєра, де птахи розтинають простір, де феєрверки рикошетом відбиваються від ненаситного екрана, проворно, наче пам’ять, живо, мов докори сумління?

Безхатько чекав на мене, спостерігаючи, як я руйную себе споминами. Я кивнув. Усміхнувся.

Так швидко, як Реттіґан, я заподівся у мороці театру.

Розділ двадцять другий

Усередині, у вестибюлі театру, виднілася застигла армія китайських кулі, наложниць та імператорів, прибраних у старий віск, які парадним маршем крокували в нікуди.

Одна з воскових фігур підморгнула:

— Так?

Господи, та це ж на голову не налазить, надворі коїться божевілля, тут те саме, і Клайд Раслер розкладається у своїх дев’яносто чи то дев’яносто п’ять.

Час похитнувся. Якщо б я вигулькнув звідси назад, то застав би дюжину кінотеатрів просто неба, біля яких припарковані автівки, де раз від разу сновигають офіціантки-підлітки, розвозячи на роликах гамбургери.

— Так? — удруге проказав китайський восковий манекен.

Я щодуху рвонув до перших вхідних дверей, метнувся вниз проходом, одразу під балконом, спинився там і почав пильно вдивлятися.

То був величезний акваріум, підводна царина. Можна було уявити, як тисяча фільмових привидів, сполоханих пострілом, здіймаються до стелі, розлітаються на дрібненькі шматочки, і їх видуває через вентиляційні отвори.

Кит Мелвілла[146] невловимо пропливав там, «Старий броненосець»,[147] «Титанік», «Баунті»[148] — вічний блукалець, який ніколи не причалить до порту. Піднявши погляд, я пробіг через силу-силенну балконів на тому, що колись називали негритянським піднебессям.

Боже мій, подумалося, мені три роки!

То був вік, коли китайські казки заполонювали мою постіль, їх пошепки читала улюблена тітка, тоді я гадав, що смерть — це лише