Читати книгу - "Пан Ніхто"

«Я говоритиму, хоч і без голосу, — сказав сам собі. — Генерал спостережливий, він зрозуміє мене по губах».

Однак генерал навіть не звернув уваги на болісні порухи моїх уст і знову докірливо запитав:

— А навіщо ти зняв піджак? Було тобі спечно, так? Так. Спека неприємна річ. Але ж є ще неприємніші речі.

«Я не припускав, що Сеймур кишеньковий злодій», — знову спробував я вимовити, але й цього разу жоден звук не вихопився з горлянки.

— Маленькі камінці, Боєв, маленькі камінці!.. — невдоволено проказав шеф. І згодом замислено додав — Подивимось, як можна врятувати тебе.

— Та я вже тут! — закричав я на повну силу, з жахом розуміючи, що з моєї горлянки виривається майже нечленоподільне харчання. — Питання тільки в тому, як легалізувати моє повернення!

— Так, але як же його легалізувати? — заперечив генерал, відгадавши нарешті мої слова. — Ти вже датський підданий!

Остання фраза примусила мене так здригнутися, що я прокинувся й розплющив очі, якийсь час безтямно дивлячись на темні гнилі дошки над головою. Дощ періщив з рівним шумом, а вітер то свистів у шпаринах, то затихав, немов переводячи подих.

Думка, що я не датський підданий, трохи просвіжила мені голову, але не змогла прогнати іншу думку, яка гнітила мене вже другий день. Не дивно, коли в Центрі повірять, що я ліквідував Тодорова. Мої взаємини з Тодоровим, напевно, відомі генералові, як відомі і два-три моїх самовільних вчинки у минулому, пов'язані З нещасливим збігом обставин. Тож не дивно, коли повірять, що я вирішив звести рахунки з Тодоровим. Це, звісно, не відіб'ється на рятувальній акції, але все-таки неприємно, коли тебе підозрюють у злочині, якого ти не чинив.

Власне, я познайомився з Тодоровим через Маргариту. А Маргарита…

Я примружив очі, нібито для того, щоб краще пригадати отой день, коли вперше побачив її. То був осінній, дощовий і брудний день, як і сьогодні, і я пішов у Столичне управління, щоб побачитися з своїм колишнім колегою.

Коли я увійшов до секретарки мого колеги, її не було в кімнаті. Я сів і, перш ніж узяти зі столика газету, поглянув на дівчину, яка стояла біля вікна, певно, викликана сюди у якійсь справі

Дівчина дивилася у вікно, і я не міг бачити її обличчя, тому знову потягнувся до газет, бо стара газета все одно цікавіша за жіночу спину, загорнуту в плащ. А в той момент я помітив, що плечі дівчини здригаються. Я підвівся й підійшов до вікна.

— Чому ви плачете? Що трапилося?

Замість відповісти на цей вияв уваги дівчина заплакала ще сильніше. Я замовк і закурив сигарету, чекаючи, поки минеться криза. Обличчя незнайомки припухло, як можна було помітити, коли вона опускала носовичок, яким утирала сльози. Ніс почервонів, а очей взагалі не видно з-під мокрих вій. Хочу сказати, що я звернув увагу на дівчину зовсім не через її красу. Але в її обличчі було щось болісне й по-дитячому безпорадне, і дівчина, попри свій високий зріст, бозна-чому нагадувала мені маленьку дівчинку, яку покарали чи вигнали зі школи.

Приступ почав вщухати, і я вже сподівався почути у паузах між схлипуваннями якусь жалісну історію, коли з кабінету шефа вийшла секретарка і, помітивши мене, промовила:

— А, товаришу Боєві Начальник саме запитував про вас. Прошу!

Я увійшов і після неминучих: «Куди це ти подівся, Боєві» та «Що нового?» — поцікавився:

— Що це за дівчина плаче там?

— «Дівчина»? — звів брови мій друг. — Вона така ж дівчина, як я Дід Мороз.

— Ну, раз у житті можеш стати і Дідом Морозом. Ти не дуже гримай на дівчину.

— Чи тобі нема чого робити, що втручаєшся у чужі справи? — вигукнув начальник з удаваною суворістю. Потім натис дзвінок і наказав секретарці: — Хай зайде громадянка. — А мені докинув — Зараз побачиш, що це за дівчина.

Дівчина увійшла, і у виразі її засмученого обличчя можна було прочитати дві третини страху і третину надії. Страх пояснювався присутністю начальника, а надія — моєю присутністю.

— Маргарита Денева… — промовив сухим службовим голосом мій приятель, і я вперше почув це ім'я.

— Так, — прошепотіла дівчина так само беззвучно, як я розмовляю у своїх кошмарах.

— Всупереч моєму попередженню у своїх свідченнях ви не викладали факти, а приховували їх.

Незнайомка мовчала, похнюпившись.

— Вона просто економить факти, — повідомив мене начальник.

— Дівчина соромиться, — дозволив я собі зауважити.

Й, обернувшися до «громадянки», промовив якомога лагідніше:

— Знаєте, Маргарите, товариш начальник знає стільки усякого, що ви не збентежите його своїми зізнаннями. Тим більше, що зізнання, яке ви зробите, вже наперед йому відоме. Це — по-перше. А по-друге, ми запрошуємо сюди людей не для того, щоб завдати їм неприємностей, а щоб витягнути з халепи, у яку вони самі потрапили. Щоб ми змогли допомогти вам, ви повинні допомогти нам. І найкраща допомога — усе розповісти.

— Сідайте і розповідайте. І, прошу, без крутійства, — наказав приятель, трохи незадоволений моїм надто доброзичливим тоном.

Дівчина сіла до столу, видушила з себе половину фрази, розплакалася, потім опанувала себе й по короткій паузі заговорила.

Історія, яку я почув, була ні дуже страшною, ані зовсім безневинною. Історія у загальних рисах досить банальна, щоб її докладно переповідати. Кілька дівчат познайомилися з іноземцями. Гулянки по ресторанах і квартирах, дрібні подарунки. Маргарита не належала до тих дівчат, але через знайомство з однією з них двічі опинялася в інтернаціональному товаристві й розважалася до пізньої ночі.

— Я тільки двічі була там, — підтвердила «громадянка».

— Бо ми перешкодили третьому збіговиську, — уточнив начальник.

— Нічого такого не було, тільки музика і танці…

— Знаємо, чим закінчуються оті танці, — похмуро зауважив шеф.

Підштовхувана діловими репліками, дівчина поступово розповіла усе, що мала розповісти, включно до флірту з іноземцем і подарованого ним флакончика «Ланком».

— Не дуже гарні справи, — промовив я, коли розповідь скінчилася. — Добре, що ви не вгрузли серйозніше.

І, вловивши невдоволений погляд начальника, я негайно спробував виправити свій педагогічний промах:

— Хоча як початок…

— Авжеж, початок завжди кращий за кінець, — перебив мене приятель. — Та якщо не схаменешся спочатку, кінець настає неминуче.

— Ми не дійдемо до цього! — заявив я оптимістично. — Чи не так, Маргарито?

— Так, — проказала вона ледве чутно, не підводячи очей. Начальник одіслав дівчину, і ми перейшли до інших тем.

За півгодини я вийшов з управління. Маргарита чекала мене, ховаючись від дощу під дашком.

— Хочу подякувати вам… — почала вона, підійшовши до мене.

— Ви не дякуйте, а починайте діяти, — сказав я сухіше, ніж було