Читати книгу - "Пан Ніхто"

необхідно, крокуючи мокрим тротуаром. — Найперше, владнайте свої справи в університеті. По-друге, облиште думку про шлюб з іноземцем, а як запитаєте мене, то і про шлюб з болгарином. Деякі дівчата, прагнучи до шлюбу, так заплутуються у всяких зв'язках, що зовсім забувають, чого вони, власне, шукали. Шлюб, шукати його чи ні, однаково не помине вас.

— Я вже усе це обміркувала, — тихо промовила Маргарита. — Відтепер буду вчитися і не думатиму ні про що інше…

— Чудово, — відповів я. — Дивіться тільки, щоб ваші добрі наміри не охололи.

— Коли вони почнуть холонути, я згадаю про вас.

— Чому про мене? Згадайте про себе і про те, що на вас чекатиме в житті.

— Людині легше долати труднощі, коли… вона це робить для іншої людини… — якось ніяково відповіла дівчина. — В мене немає близьких людей… Ви, звичайно, також не близький мені… але ж у мене немає близьких, то я згадаю про вас… І про вашу доброту.

Взагалі вона мало не розплакалась знову. І, може, із вдячності, що не розплакалась, я зробив те, чого не мав наміру робити, а точніше — запросив її пообідати. Так розпочалася наша дружба.

Маргарита виявилася діловою людиною і на першій же сесії ліквідувала «хвости» й не виказувала ніякого смаку до гулянок і нічних пригод, цілком вдовольняючись скромними розвагами у банальних межах відвідування кіно чи прогулянки. Коли я взнав її краще, її інтерес до іноземної компанії здався мені зовсім випадковим, і пояснення йому слід було б шукати у прагненні до деякої різноманітності й можливого шлюбу. Бо вона хоч і була підтягнутою людиною, і студіювала французьку філологію, але належала до того типу жінок, які, студіюючи навіть атомну фізику, все-таки на перше місце ставлять шлюб.

Спочатку, зрозуміло, я і не думав одружуватися, але згодом сталося так, що я змінив свої наміри і, може, й справді б одружився, коли б тим часом не передумала Маргарита.

________

Увесь тиждень дощ ішов з перемінною силою і майже безупинно, а вітер шугав над розкислою від вологи рівниною. Це так само неприємно, як і корисно. У таку пору навряд чи кому спаде на думку поткнутися у це болото, де серед баюр притулився мій зогнилий барак.

Протягом чотирьох минулих днів я усього двічі насмілився піти до передмістя, щоб купити ковбаси і хліба. Не забував я, звісно, купувати й газети. Під час першої мандрівки я з'ясував, що повідомлення з приводу моєї персони зменшилися до десятирядкової інформації серед кримінальної хроніки на п'ятій сторінці. Вдруге я не знайшов ані словечка, пов'язаного з розшуками Коєва-убивці. Усе йшло своїм звичним робом. Моя слава убивці потьмарилася і от-от мала зовсім розвіятися. Якщо тільки це мовчання не є підступним задумом.

І ось нарешті знову настав вівторок.

Снідаючи останнім куснем хліба й останнім шматочком поганої ковбаси, я старанно обмірковував, як найбезпечніше дістатися в обумовлений час до «Тіволі». Вирішив відмовитися від поїздки автобусом. Адже автобус проходить по найбільших вулицях і надто часто зупиняється на них. Краще пройти кілька кілометрів пішки, обираючи бічні вулиці. Я вирушу десь о п'ятій годині, щоб не чекати в місті і не огинатися у центрі довше ніж потрібно.

Мій комбінезон, вже без додаткових зусиль, набув досить-таки жалюгідного вигляду. Обличчя обросло бородою. Недоїдання, сподіваюсь, також додало дещицю у зміну моєї зовнішності. Якщо мене не спіткає якийсь нещасливий випадок, я маю всі шанси уподібнитися до одного з численних італійських чи югославських пришельців, які заробляють собі на хліб у місті, де місцеві жителі цураються важкої роботи.

Незадовго до п'ятої я зняв комбінезон і вивільнився від зогріваючих компресів з газетного паперу. Потім знову вдягнувся, сподіваючись, що хода зігріє мене, й подався під дощем до шосе.

Через дві години я був на Вестерброгаде. Саме час, коли, на щастя чи нещастя, вулиці найбільш пожвавлені. Я йшов у натовпі, намагаючись триматися попід стінами й приховувати обличчя від сяйва вже запалених неонових реклам. Після цілого тижня самоти в бараці на болоті мені здавалося, що я несподівано потрапив у якийсь нереальний світ. У світ, де нічого не трапляється, у світ поза часом і простором, де розкішні авто так само мчать вулицями, де жінки так само роздають свої тіла, загорнуті в елегантні упаковки, а магазини приваблюють покупців різноколірними безшумними вибухами своїх реклам.

«Вівторок — поганий день, — думав я неуважливо, човгаючи попід стінами. — Хто це вигадав? Для тебе поганий, а для мене — добрий. Можливо, навіть найкращий».

Цифра сім також зажила поганої слави, але й тут я ладен посперечатися, бо о сьомій вже починає сутеніти і оцей початок сутінок є для мене єдиним прикриттям на залюдненій вулиці.

Отже, була рівно сьома, коли я підійшов до «Тіволі» й швидко оглянув місце, де мав стояти чоловік у кашкеті і з авіаційною сумкою в руці. Але чоловіка не було ні там, ні поряд.

«Певно, трохи запізнюється, — сказав я сам собі, йдучи до майдану Ратуші. — Непередбачені випадки трапляються навіть з людьми, що виконують функції поштової скриньки».

Я дійшов до кафе, де ми востаннє сиділи з американцем, і повернув назад. Знову підійшов до «Тіволі», але й цього разу чоловіка ніде не видно.

Десять хвилин на восьму. Марно товктися тут довше, бо поштова скринька або має бути о сьомій, або взагалі не з'явиться. І все-таки про всяк випадок я зробив ще два кола, перш ніж наважився піти з бульвару і податися бічними вулицями назад до гнилого барака й самоти, туди далеко, до похмурого заміського пустирища.

«Що ж поробиш, — сказав сам собі заспокійливо. — Бувало й гірше. Риск».

Але у ту мить почувся знайомий хрипкуватий голос: «Ви вже поза професією, Майкле, для своїх ви вже зрадник. Ви поза професією, і вам нема на кого розраховувати ні тут, ні деінде».

________

Хоча я досить недовірливий, я чекав цього вівторка з такою довірою, що навіть не подумав про те, як діяти далі, коли вівторок справді виявиться поганим днем.

Думка про оте «далі» виникла в мене заледве тоді, коли на якійсь маленькій вуличці я купував собі харч. Досі я не звертав особливої уваги на те, що в кишені залишилося усього чотири крони, бо навіщо мені крони, раз я дожив до вівторка. Купив два буханці по півтори крони, і мої грошові резерви зменшилися до кількох бронзових монет, на які нічого вже не купиш.

Я вийшов з крамнички, і першим моїм поривом було відламати скоринку від буханця, бо протягом