Читати книгу - "Пан Ніхто"

Певно, розумніше було б розпочати не з духовної поживи, а з бутербродів, бо прочитана інформація відразу одбила мені апетит. «Прочитана» — може, надто сильне слово, бо я не знаю датської мови. Однак кількох знайомих слів, які я зустрів у репортажі, вистачило, щоб збагнути його зміст. Це були слова «вбивство», «вокзал», «маузер», «порт», «вольво» плюс чотири власних і добре мені відомих назви — назви вулиць, де я наймав мансарди, прізвище Тодорова і, природно, прізвище самого вбивці.

Звечора, коли я надав свій диван вельмишановному Вільяму Сеймуру, я скористався своїм «вольво», прагнучи опинитися якнайдалі від місця драми. Певні міркування скерували мене в порт, де я полишив машину біля доків для вантажних пароплавів. Машину все одно довелося б покинути. А знайдена тут, вона могла б наштовхнути переслідувачів на думку, що я вислизнув з міста на якомусь човні.

Певно, ці моменти моєї історії викладалися у пасажі, де зустрічалися слова «порт» і «вольво». Що ж до решти інформації, вона, мабуть, у тій чи іншій формі переказувала розроблену американцями версію про вбивство Тодорова Коєвим.

Дві обставини заслуговують на окрему увагу. По-перше, Сеймур приступив до здійснення однієї з своїх погроз. А це дає достатні підстави повірити, що він не завагається виконати й інші. По-друге, швидкість, з якою сенсаційна фальшива новина потрапила у газети, свідчила, що його команда мобілізувала усі засоби й усю свою енергію, аби перешкодити мені залишити країну.

Проте після деяких розмірковувань я дійшов утішливого висновку: «Все, що робиться, — то на краще». Це принаймні частково повернуло мені апетит і допомогло упоратися з одним сандвічем. Повідомлення в пресі дозволить Центрові вже сьогодні довідатися про становище, у яке я потрапив, і вжити відповідних заходів. Отже, наступного вівторка чоловік з авіаційною сумкою перед парком «Тіволі» вкаже мені шлях до порятунку у вигляді фальшивого паспорту або якогось каналу для безпечного виїзду з Данії. Тож я мушу вціліти до наступного вівторка. І вціліти на свободі.

Головна умова для цього — якнайрідше з'являтися в місті. Копенгаген справді велике місто, близько півтора мільйона жителів, але він має численну поліцію, не кажучи вже про людей Сеймура. Судячи з опублікованої в газеті фотографії, зовсім мені не знайомої, мене не раз таємно фотографували протягом останніх днів, і служби, зайняті дослідженням моєї персони, певно, мають багатий візуальний матеріал про особливості моєї статури, ходи, фізіономії. До того ж ці служби прекрасно знають, що першим клопотом людини, яка опинилася в моєму становищі, є зміна зовнішності, — отже, грубий бавовняний комбінезон навряд чи може перешкодити ідентифікації.

Звичайно, те, що якийсь іноземець убив іншого іноземця, може бути знахідкою для журналістів при відсутності важливіших новин, але навряд чи викличе тривогу в датської поліції. І все-таки принаймні перші дні вокзали, аеропорти, пристані перебуватимуть під суворим наглядом і в окремих кварталах Копенгагена, включаючи й передмістя, місцеві власті проведуть звичайні розслідування. А згодом злочинець Коєв відійде у забуття, як і чимало інших. Але перш ніж це станеться, слід уникати зайвих пересувань.

Обмірковуючи усе це, лежачи у верболозі, я почав шкодувати, що не використав прогулянку до автобусної зупинки, аби придбати більше запасів і забезпечити собі триваліше перебування в бараці. Добре, що в мене є ще два сандвічі. Двох сандвічів вистачить, щоб просидіти тут до завтрашнього вечора. А там — побачимо.

________

Увесь наступний день минув у роздумах і дрімоті під заколисуючий стукіт доту і наркоз вологи. Тепле сонце — аномалія тутешнього краєвиду — нарешті поступилося місцем звичнішим, але не дуже приємним атмосферним явищам. Вітер, не стримуваний жодними природними чи штучними перепонами, жене по небі чорні, немов дим, хмари й мете потемнілу від вологи рівнину, а навскісний дощ періщить по розкислому грунту, розкуйовдженому верболозі й розбурханій жовтій воді каналу.

А дощ дістав широке поле діяльності і в моєму скромному сховищі. Вода тече з численних щілин у стелі, а вітер продуває крізь шпарини у стінах і взагалі оці дві стихії безцеремонно зустрічаються і ручкаються на моїй спині.

З допомогою іржавої бляхи і двох поламаних дощок мені вдалося забезпечити відносну сухість в одному кутку барака. Більших прикростей завдавав холод. Я не слухав радіо, і мені було невідомо, наскільки впала температура, але судячи з мого заціпенілого тіла, вона впала Нижче нуля. Я відганяв від себе думку про теплий пуловер, залишений у валізі, бо такого роду думки тільки посилювали моє потерпання. Тут мою увагу привернув номер «Екстрабладет». Я набрався сміливості, зняв комбінезон і методично загорнувся у численні аркуші газети. Потім знову вдягнув комбінезон і через кілька хвилин з радістю відчув, як по тілу почало розливатися приємне тепло. Цьому фокусу з газетою мене навчив Любо Ангелов багато років тому, однієї холодної осінньої ночі в Піріні, коли, чалапаючи в крижаному потоці, я мало не відморозив собі ноги.

Я з'їв передостанній сандвіч. Черства булка разом з теплом, одержаним від «Екстрабладет», так магічно подіяла на мій організм, що я, не зважаючи на дощ і вітер, поринув у спокійну дрімоту. Але я спокійно дрімав тільки до того моменту, коли опинився перед, кабінетом генерала.

Двері кабінету, не знати навіщо, прочинені. Мабуть, секретарка забула зачинити їх. Так чи інак, двері прочинені, і я чую, як мій шеф розмовляє з Бориславом:

— Треба було відрядити до Копенгагена тебе, а не Боєва. Боєв мав давні рахунки з Тодоровим, і він скористався нагодою владнати їх.

— У який спосіб? — запитав Борислав, бо, мабуть, не знав, про що йдеться.

— У найпростіший… — відказав генерал.

— Ну, ліквідував якогось мерзотника, — спробував виправдати мене Борислав.

— Мерзотника чи ні, однак оперативний працівник не має права на самовільні дії, — сухо зауважив генерал. — За самовільні дії доведеться відповідати. І Боєв також відповість.

— Але ми повинні його врятувати! — вигукнув мій друг, забувши про службовий тон.

— Зробимо все можливе, — заявив генерал. — А чи врятуємо його… Я не всевладний…

У цю мить обоє вийшли з кабінету.

— А, ось і ти!.. — пробурчав не дуже здивовано генерал, побачивши мене, потім промовив з явним докором — Боєв, Боєв…

— Я не вбивав Тодорова, — поспішив я заперечити.

— Не про Тодорова йдеться, а про інші речі. Маленький камінець може перекинути машину, Боєв!

«Якби вони не надибали портфель на вокзалі, все одно підкинули б речові докази у готель, у мансарду, куди завгодно», — хотів сказати я, та