Читати книгу - "Пан Ніхто"

Після блукання по ледве знайомих і зовсім незнайомих вуличках я опинився на великому базарі по той бік Ньореброгаде. Тут були всі необхідні умови для тривалішого перебування, включаючи й кілька не дуже чистих, заповнених людьми кафе. Я увійшов у найбільш багатолюдний заклад і випив гарячої кави, стоячи у натовпі перед стойкою. Мені заманулося розрахуватися крупним банкнотом, щоб запастися дрібними грішми. Але, потягнувшись до внутрішньої кишені, я завагався. Коли платиш за каву банкнотом у п'ятсот крон, це запам'ятовується, а сьогодні мені зовсім не хотілося, щоб мене будь-хто і будь-де запам'ятовував. Та перш ніж я змінив своє рішення, рука все ж опинилася в кишені, і я зробив відкриття: бумажника не було. Я вийняв кілька монет, кинув одну з них на стойку і вийшов.

Ідучи серед юрби край базарних яток, я ще раз ретельно переглянув усе своє майно. У кишеню, пришиту з внутрішнього боку жилетки, я завжди клав паспорт і дорожні квитки. Вони були на місці, але, боюся, віднині ці документи не дуже мені придадуться. У малій кишеньці піджака, куди я мав звичку класти дрібні гроші, знайшов складені учетверо один банкнот у п'ятдесят крон і один — у двадцять. Дріб'язок у кишенях штанів складав разом близько десяти крон. 1 це майже все, коли не рахувати носовичка, кишенькового ножа і ключів од двох квартир, вже неприступних для мене.

Бракувало тонкого світло-кофейного бумажника. В ньому лежало усього десять банкнотів, однак десять банкнотів по п'ятсот крон становлять солідну суму. Спочатку я подумав, що загубив його у чагарниках Феледпарку. Але це неможливо. Я уважно оглянув місце, а в бумажника такий колір, що його і не напружуючи зір побачиш, якщо упаде на землю. Лишається припустити, що Сеймур витяг бумажник з кишені, коли я ходив на кухню за чарками і водою. «Ще одна маленька помилка, Майкле!» — сказав би американець. Справді помилка. Я зовсім спокійно залишив піджак на стільці, бо, по-перше, у його кишенях не було нічого цікавого, і, по-друге, при всіх моїх сумнівах щодо Сеймура, ніколи не подумав би, що він кишеньковий злодюжка. А він украв у мене гроші. Не заради самих грошей, звісно, а сподіваючись, що в бумажнику є щось гідне уваги, наприклад, мій паспорт.

Таким чином, усе моє майно становило вісімдесят крон плюс непридатний до пред'явлення паспорт і кілька невикористаних квитків. Останній мій шанс, до того ж вельми проблематичний, полягав у тому, щоб по обіді сісти в літак і надвечір бути в Будапешті.

Будапешт. Красиве місто. Місто, де можна досить приємно провести час, особливо після виконання якоїсь складної місії. І найважливіше — місто без Сеймура.

Вештаючись разом з юрбою і неуважливо роздивляючись на візочки з препаратами для прання, кухонним начинням і дешевою порцеляною, я дав собі тимчасову розраду, думаючи про Будапешт. Кінець кінцем американець міг просто блефувати. Він хотів налякати мене до такого ступеня, щоб я відступив. А раз уже не відступив, яка користь реалізувати зловісні обіцянки? Вільям може бути ким завгодно, навіть кишеньковим злодієм, але він не дурень і прекрасно розуміє, що є речі, яких не можна здобути ні підстроєним звинуваченням у вбивстві, ні паралізуючими волю наркотиками.

________

Тричі обійшовши базар уздовж і впоперек, посидівши у кафе, аби дати перепочинок ногам, я подався до найближчого газетного кіоску, бо зараз це було «єдине приступне мені джерело інформації. Вже минула дванадцята година, й денні газети мали надійти у продаж.

На кіоску справді висіли останні видання «БТ» і «Екстрабладет», і не потрібно було надто придивлятися, аби побачити, що те, чого я найбільше боявся, уже доконаний факт. З перших сторінок обох видань дивилася моя власна фотографія поруч з фотографією Тодорова. Убивця і його жертва. Текст під знімками зовсім короткий, бо інформація продовжується на внутрішніх полосах, і я відійшов, бо зараз мені незручно купувати газети. Прощавай, Будапешт!

Я підійшов до крамнички з робочим одягом, яку примітив раніше. Вибрав сіро-синій комбінезон з цупкої бавовняної тканини, прикрашений незграбною, але красномовною цифрою 50. Я не мав. сумніву, що, завзято поторгувавшись із миршавим продавцем, міг би помітно зменшити ціну. Але торгуватися так само небезпечно, як і розплачуватися крупними банкнотами: це запам'ятовується. Тому я віддав свої п'ятдесят крон і забрав комбінезон, загорнутий у коричневий папір.

Попрощавшись із пожвавленим світом купівлі-продажу, я пірнув у лабіринт маленьких вуличок край Ньореброгаде. Було вже по другій, коли я нарешті опинився за містом. Звернув з шосе на вкриту чагарями й вибоїнами місцину. За чагарями жовтіла брудна вода якогось каналу. Навколо жодної живої душі.

Сівши біля води, я розгорнув пакунок і став обробляти щойно придбаний одяг, аби надати йому поношеного вигляду. Потім зняв піджак і штани й одягнув комбінезон. Знайшов підходящу за розмірами каменюку, загорнув її якомога щільніше у свій костюм й міцно перев'язав краваткою і шворкою від пакунка. Потім кинув цей дивний клунок у брудну воду.

Я міг би лягти у заростях і спробувати поспати, але трепет марнославства не давав мені спокою. Знати, що потрапив у газети, й утриматися від читання статті, присвяченої тобі, було понад силу. Я знову вийшов на стежку й подався у зворотну путь.

За п'ятнадцять хвилин я був у найближчому передмісті на кінцевій зупинці автобуса. Хлібна крамниця, бакалія, ятка з гарячими сосисками і, що найважливіше, газетний кіоск. Я узяв останній номер «Екстрабладет» і подав дрібну монету продавщиці, яка взяла її, навіть не глянувши на мене. А коли б і глянула, навряд чи впізнала б у неголеному чоловікові, вдягнутому в грубий комбінезон, убивцю-соціолога і сенсацію дня.

Гарячі сосиски і сандвічі в сусідній ятці нагадали мені, що людина не може існувати тільки духовною їжею. Сосиски апетитніші, але сандвічі з ковбасою більші й дешевші. Я купив три сандвічі, загорнуті у незмінний коричневий папір, і рушив уздовж шосе.

Цього разу я поминув зарості біля каналу, бо вирішив, що вони розташовані надто близько до пожвавленого шосе. Я йшов далі покопаною ямами місциною, звідки колись, мабуть, брали пісок. Через кілометр надибав старий барак, або, точніше, залишки барака. Будівля ледве трималася на прогнилих балках, однак мала незаперечні переваги з стратегічного погляду. Задньою стіною вона упиралася в берег каналу, а з передньої частини відкривалася уся околиця. Це дозволяло здалеку помітити людину, якій заманулося б інспектувати барак. Водночас, розсунувши дошки задньої стіни, за дві секунди можна опинитися в каналі і затаїтися серед