Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Пристрасть, з якою він заговорив спочатку, поступово згасла. Разом з надією. Чоловік знову знічено опустився на підлогу. Як той прикутий на ланцюг злий пес, що спершу гавкає, а потім повертається до будки, бо знає, що все одно він на ланцюгу.

— Дівчина померла.

Після тих слів чоловік похнюпився.

Маркус не зводив з нього очей, намагаючись збагнути, чому це Клементе вирішив піддати його такому іспиту. Виникало запитання: що він має зараз робити, як йому вчинити?

Перед ним був лихий чоловік. Про це красномовно свідчили його татуювання. Звісно, він заслуговував на покарання, але не таке. Якби Маркус його звільнив, той надалі чинив би зло, і він теж був би причетний до зла, винний у тому, що звільнив лиходія. І так само опинився б на боці зла й жорстокості, якби залишив його отут.

То де було добро і де було зло за цих обставин? Як він має вчинити? Звільнити в’язня чи замкнути двері й піти геть?

Зло — це правило. Добро — виняток з правила. Однак тієї миті він був не в змозі відрізнити одне від другого.

8

Для зв’язку вони користувалися голосовою поштою особливого номера, куди надсилали звукові повідомлення.

Щоразу, коли треба було обмінятися новою інформацією, телефонували на той номер і залишали повідомлення. Номер час від часу змінювали, але нерегулярно. Могли користуватися тим самим протягом кількох місяців або ж Клементе змінював його вже через декілька днів. Маркус здогадувався, що то робилося з мотивів безпеки, але ніколи не запитував, від чого щоразу залежало його рішення. Ба навіть таке банальне питання вказувало на існування загадкового світу, до якого йому було зась. Пенітенціарія цей факт дедалі більше дратував. Якщо Клементе поводився таким чином заради свого власного блага чи щоб зберегти їхню таємницю, він усе одно відчував, що його використовують. Ось чому останнім часом їхні стосунки стали такими напруженими.

Після тієї ночі, коли Маркус побачився із Сандрою в сосновому лісі біля Остії, він зателефонував на номер голосового зв’язку й попросив про зустріч. Однак, на його превеликий подив, приятель його випередив.

Зустріч було призначено на восьму вечора в малій базиліці Сант-Аполлінаре.

Пенітенціарій перетнув П’яцца-Навона, яка о тій годині вже почала заповнюватися ятками художників, котрі виставляли свої роботи з найкращими краєвидами Рима. Бари виносили надвір столики, що взимку тулилися до великих газових пічок.

Сант-Аполлінаре розташована на однойменній вулиці неподалік. Церква не вирізнялася якимось особливим декором чи красою, але її проста архітектура гармонійно зливалася з навколишніми будівлями. Вона вдало вписувалася в загальний урбаністичний комплекс, що свого часу правив за місце розташування папської семінарії — Германсько-угорського колегіуму. Тепер там містився Папський університет Святого Хреста.

Збереглося дві історії — одна давніша, а друга та, що трапилася зовсім недавно, і то є особливістю цієї невеликої базиліки. Обидві історії супроводжувалися загадковими явищами.

Перша стосувалася образу Святої Богородиці п’ятнадцятого століття. Коли 1494 року солдати короля Франції Карла V розбили табір просто перед церквою, віряни покрили фреску шаром штукатурки, щоб Матір Божа не бачила ганебної поведінки вояків. Однак це призвело до того, що про неї забули на півтора століття, аж поки під час землетрусу 1647 року верхній шар штукатурки не обсипався, відкривши очам схований за ним святий образ.

Друга історія, значно свіжіша, стосувалася загадкового поховання в церкві Енріко Де-Педіса[7] на прізвисько «Ренатіно», одного з учасників жорстокої банди Мальяна — кримінального угруповання, що не давало спокою всьому Риму від середини 60-х років минулого століття. Це угруповання брало участь у найганебніших злочинах міста, до яких нерідко був причетний Ватикан. Зазнавши значних втрат внаслідок численних судових процесів та вбивств, банда, якщо вірити чуткам, ще досі нишком орудувала в столиці.

Маркус часто запитував себе: чому це одному з найзапекліших членів банди випала честь, на яку в минулому могли сподіватися окрім святих, пап, кардиналів та єпископів хіба що великі благодійники Церкви. Пенітенціарій згадав, який ґвалт зчинили, коли хтось із журналістів повідомив загалу про оте неоднозначне поховання. Тоді церковному керівництву довелося таки врешті перевезти труну, і це після тривалих наполягань, які наражалися на жорсткий і геть незбагненний спротив Курії.

Деякі інформатори до того ж стверджували, що разом зі злочинцем поховали ще й рештки дівчини, яка давно кудись поділася неподалік від Сант-Аполлінаре і про яку відтоді нічого не було відомо. Емануела Орланді була донькою співробітника міста Ватикана, і одна з гіпотез щодо її зникнення полягала в тому, що дівчинку викрали, щоб шантажувати батька. Однак ексгумація труни Де-Педіса виявила, що йшлося всього лише про чергову вигадку, яка огортала мороком усю історію.

Згадавши все це, Маркус замислився, чому Клементе вибрав саме це місце для зустрічі. Йому не сподобалися ні їхня остання розмова, ні те, якою була його реакція на прохання зустрітися з керівництвом, щоб обговорити минулорічну справу з розчленованою у ватиканських садах черницею.

«Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати».

Маркус сподівався, що викликом на зустріч той хотів вибачитися, але зрештою передумав. Ось чому пенітенціарій, дійшовши до площі перед Сант-Аполлінаре, наддав ходи.

Коли він зайшов до церкви, там було порожньо. Його кроки відлунювали мармуровою підлогою центральної нави, уздовж якої були вирізьблені імена кардиналів та єпископів.

Клементе вже сидів на одній з передніх лав. Біля його ніг стояв чорний шкіряний портфель. Він озирнувся, побачив Маркуса й ледве помітно махнув йому, щоб той сів поруч.

— Мені здається, ти все ще гніваєшся на мене.

— Ти змусив мене прийти сюди, бо згори вирішили, що готові зі мною співпрацювати?

— Ні, — відповів той сухо.

Маркус відчув розчарування, однак вирішив нічим не виявляти його.

— Тоді що скажеш?

— Минулої ночі стався страшний злочин у сосновому лісі біля Остії. Хлопець загинув, а дівчина, можливо, виживе.

— Я читав новини в часописі, — збрехав Маркус.

Насправді він уже знав про все від Сандри. Однак не міг же зізнатися, що стежив за жінкою, бо, можливо, щось відчував до неї. Щось таке, чому він і сам не міг дати визначення.

Клементе уважно поглянув на нього, ніби здогадався, що той йому чогось недоговорює.

— Доведеться тобі до цього долучитися.

Те прохання захопило його зненацька. Зрештою поліція вже кинула на цю справу свої найкращі ресурси та свої найкращі кадри; у розпорядженні ЦОС було все необхідне, щоб зупинити вбивцю.

— Чому?

Клементе ніколи не