Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— Завтра? — вона нахилилася вперед, ніби намагаючись викликати Марину на чесну розмову. — Тобі не здається, що це звучить занадто красиво, щоб бути правдою?

Марина не спішила відповідати. Вона вдала байдужість, хоча кожен рух видавав її задоволення від створеного ефекту.

— Побачите, — знову повторила вона, випромінюючи таку впевненість, ніби вже отримала перемогу. — Що б там не було, але завтра всі все зрозуміють. Хто вміє чекати, той отримує найкраще.

Кіра нервово ковтнула, але намагалася зберігати спокій. Я чудово розуміла, що Марина грала свою гру, але не могла зрозуміти, де в цьому всьому пастка.

— Ми побачимо, — підсумувала Олена, криво посміхнувшись. Її голос звучав настільки недовірливо, що здавалось, вона скоріше чекає провалу, а не тріумфу Марини.

Двері кабінету різко відчинилися, і в приміщенні запанувала тиша. Погляд Богдана був холодний, мов лід, і кожен, хто зустрівся з ним очима, відразу схилився до своїх справ. Він вмів тримати підлеглих у напрузі, і навіть найсміливіші не ризикували піднімати голови.

— Дівчата! — його голос пролунав грізно, немов грім, і за мить в приміщенні вже гуділо від клацання клавіатур і шелесту паперів. Усі миттєво повернулися до роботи, боячись випробовувати його терпіння.

— Мар’яно Дмитрівно, зайдіть до мене, — голос Богдана став тихішим, але не менш рішучим.

Моє серце стрибнуло в грудях. Він покликав мене. Я спробувала взяти себе в руки, не показуючи хвилювання.

— Але я ще не закінчила звіт, — промовила я, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині вже вирувала буря.

— Є розмова з приводу іншого, — його голос був рівним, але таємничим, немов би він вже знав щось важливе, про що ще не повідомив мені.

Я повільно піднялася зі свого місця, відчуваючи, як кожен погляд у кімнаті прикутий до мене. Наближившись до його кабінету, відчула на собі сполохані погляди колег. Кожен крок лунав у тиші, мов удар серця. Що саме він хоче сказати? Чому так терміново? Двері за мною зачинилися, і в його кабінеті залишилися лише ми двоє.

— Сідайте, — Богдан Борисович вказав на крісло перед своїм столом, а його погляд пронизував мене, наче рентген. Я нервово опустилася, не відриваючи очей від його крижаного обличчя. Що він задумав?

— Мар’яно Дмитрівно, — почав він, не поспішаючи, наче насолоджуючись моїм напруженням. — Як ви ставитеся до ідеї піти на вечерю зі своїм хлопцем, а я — зі своєю супутницею, у ресторан після роботи?

Моє серце пропустило удар. Що? Яка ще вечеря? І хто ця «супутниця»? Марина? У голові паніка, вуха наче заклало, а я не могла повірити в те, що чую. 

— То що скажете? — Його голос змусив мене виринути зі своїх думок.

Матвій... Ще й його доведеться просити грати роль мого хлопця. Це ж повний абсурд!

— Я... я згодна, — видавила я з себе, все ще намагаючись осмислити ситуацію. — О котрій годині?

— На дев’яту вечора. Я заїду за вами та вашим обранцем, — Богдан був сповнений впевненості, наче це вже вирішено, а я лише пасивний гравець у його грі.

Серце все ще билося в ритмі паніки, коли я встала з крісла. Відчуття, ніби я опинилася в центрі театральної вистави, не покидало мене. Слова «вашим обранецем» звучали так, наче він говорив про щось зовсім віддалене, а не про Матвія, мого друга, котрий, сподіваюся, погодиться прикинутися моїм хлопцем.

Я вийшла з кабінету, намагаючись не показувати своє хвилювання. В голові крутилися думки: «Чому Богдан вирішив це зробити? Що насправді стояло за його планами?»