Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Згадавши Голлі, Локвуд махнув рукою в її бік. Я теж поглянула туди.

На від міну від Д жорд жа, гарнюня Голлі нітрохи не змінилась. Навіть покращала за ці кілька місяців. А може, навмисне причепурилась заради такої важливої зустрічі. Сьогодні на Голлі була така вузенька сукенка, що якби я нап’яла її й во-

рухнула плечима, вона геть роздерлася б по всіх швах. А ще ця сукня сягала б мені вище пояса, накривши голову й стягнувши руки, — і тицяйся тоді напівгола, як сліпа дурепа, в стіни. Отака була сукенка. Блакитна — додам для тих, хто полюбляє зайві подробиці.

На відміну від Джорджа й Локвуда, чотири місяці розлуки з якими здались мені вічністю, за Голлі я анітрохи не тужила. Може, через те, що надто часто бачила її на фотографіях у газетах. А може, ще й через те, що цілу зиму Голлі була для мене чимось на кшталт ополонки в мозку, до якої я викидала всі свої похмурі думки. Радше за все, я надто довго просиділа, мов ескімос із вудкою, на краєчку цієї ополонки, без упину вглядаючись у неї.

— Привіт, ГЬллі, — сказала я. — Як ся маєш?

— Чудово, Люсі. Рада знову тебе бачити.

— Я так само. Ти сьогодні гарненька.

— Ти теж. Вільна практика йде тобі на користь. Я завжди стежу за твоїми успіхами. Чула про тебе багато хорошого. Сподіваюсь, що в тебе все гаразд.

Раніше така розмова збісила б мене, бо кожне слово в ній було брехнею. Та невже ця Голлі так цікавиться моїми успіхами? Принаймні менше, ніж маркою моєї зубної пасти. Чи навіть своєї — он як виблискують її зубки, коли вона всміхається! А те, що я сьогодні теж гарненька, так само брехня. Я ж добре знаю, що ніяка я не гарненька! Особливо зараз — розтріпана, спітніла, розчервоніла. Збита з пантелику і всередині, й зовні.

Одначе тут-таки сваритись із ГЬллі мені аж ніяк не хотілось. Краще було вдати, що всю цю брехню я сприйняла за правду.

— Дякую, — відповіла я. — У мене справді все гаразд. От тільки вбрання... Треба було хоч сукню надягти.

— Приміряй оцю, — Джордж постукав по скляній колоні з нічною сорочкою спадкоємиці садиби Камберленд. Ця сорочка була на жінці тієї ночі, коли до її спальні вдерся вбивця.

Локвуд засміявся. ГЬллі — так само. Підхопила їхній сміх і я. зважаючи на своє становище. Джордж, правду кажучи, жартує не так часто. Може, в нього нарешті поліпшився настрій? Я поглянула на його обличчя... Ні. не схоже.

Наш сміх ущух, і запала тиша.

— Цікаво, навіщо було так підганяти нас. щоб потім отут маринувати? — обірвав її Локвуд.

— Ви досі не знаєте, чого від нас хоче панна Фіттес? — запитала я після ще однієї хвилини мовчанки.

— Не знаємо.

— А ви раніше вже працювали на неї?

— Ні. І зараз, до речі. теж. — пояснив мені Локвуд. — Просто часом вона зводить нас із вигідними замовниками.

— Зрозуміло.

—Скільки ти заробляєш?—несподівано запитав Джордж, зирячи кудись у порожнечу між колонами. — Вільна практика — це вигідно чи ні?

— Скільки я заробляю? — трохи сторопівши, перепитала я й пригадала, що досі не надіслала панові Фарнебі рахунок за останню роботу. А без нього мені не заплатять. — Це має для тебе значення?

— Ні. Просто на гроші, які я одержую в Локвуда, прожити неможливо. От я й подумав, що твої прибутки, напевно, зросли.

— Так. трохи зросли. З грошима в мене все гаразд.

— То скільки ж ти заробляєш?

Я розтулила вуста й відразу зімкнула їх, побачивши, як насупився Локвуд. Наша з Джорджем розмова була йому, схоже, не до душі. На щастя, її перервав служник, який оголосив про те, що Пенелопа Фіттес готова прийняти нас.

Лідерами у війні з Проблемою були дві великі агенції: «Ротвел», відома своїми новаціями та винаходами, й «Фіттес» — найбільша, найстаріша та найпрестижніша компанія. Пенелопа Фіттес, її спільниця, була особа вельми впливова, проте на публіці з’являлась нечасто — особливо після осіннього замаху на неї — і майже не покидала Будинку Фіттес. Промисловці та політики приходили до неї самі, а для простолюду вона була не живою людиною, а радше символом, знаковою постаттю. Одержати запрошення на зустріч із нею було актом високого визнання з її боку.

Особисті її апартаменти містились на горішньому поверсі будинку, проте заради нас вона вирішила спуститись до приймальні, розташованої недалеко від вестибюлю, тож іти нам урешті довелось недалеко. Приймальня виявилась кімнатою в брунатно-золотих тонах. В одному її кінці, біля вікна, що виходило на Стренд, красувався великий письмовий стіл, що личив би принаймні кабінетові урядовця; крім того, в кімнаті стояли м’які стільці, канапки та інші старомодні розцяцьковані меблі. На стінах висіли численні фотографії, таблиці й колекція старовинних рапір. Повітря сповнював запах мастики для підлоги, дорогого лаку для меблів, а ще кави — на столі саме парував кавник, оточений чашками. Сама Пенелопа Фіттес уже чекала на нас, а за її спиною бовваніла пом’ята і згорблена, як завжди, постать інспектора Монтеґю Барнса з ДЕПРІК — Департаменту психологічних розслідів і контролю.

Панна Фіттес сухо привіталася з нами, потисла нам руки й запросила сідати. Як і щоразу (а я вже двічі мала нагоду бачити її), вона була розкішно вбрана, чудово зачесана й ціл-ком пасувала до вишуканої обстанови кімнати. Це була невимовно приваблива жінка з довгим чорним волоссям, у темно-ліловій оксамитовій сукні, проте ця краса була така незвичайна, що радше тривожила, ніж заворожувала. Чудернацький вигин вуст без жодного сліду помади, бездоганно чиста шкіра, чітко окреслені вилиці й великі чорні очі — все це водночас і вабило, й лякало.

Вони з Локвудом обмінялися звичними для того випадку люб’язнощами. Потім панна Фіттес обдарувала кожного з нас усмішкою й мовила:

— Дякую вам за те. що завітали до мене. У нас із паном Барнсом незабаром відбудеться іце одна зустріч, тож відразу перейдімо до справи. Як я вже згадувала в нашій телефонній розмові. Ентоні. ця справа — вельми цікава, і я хочу доручити її саме «Локвудові й К°». Про неї мене повідомив ДЕІI-РІК. і я тут-таки згадала про вас.

Локвуд кивнув: